Пишаємося ними

Василь Дурдинець

Василь Дурдинець

Народився 27.09.1937 р. с.Ромочевиця, Мукачівський р-н, Закарпатської обл. в сел. родині; українець;
Генерал внутрішньої служби України (08.1997); Надзвичайний і Повноважний Посол України в Угорській Республіці (02.12.2002-15.07.03).
Освіта: Львівський державний університет ім. І.Франка (1960), юрист. 04.2002 – канд. в нар. деп. України, виборчий округ №73, Закарпатської обл., самовисування. За 24.26%, 2 з 11 претендентів. На час виборів: Міністр України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, б/п.
Народний депутат України 2 скликання з 04.1994 (2-й тур), Бобринецький виборчий округ №229, Кіровоградської області, висунутий трудовим колективом. Член Комісії з питань боротьби з організованою злочинністю та корупцією. Керівник ґрупи “Центр”. На час виборів: Верховна Рада України , 1-й заст. Голови.
Народний депутат України 12(1) скликання з 03.1990 (1-й тур), Бобринецький виборчий округ №230, Кіровоградської області. На час виборів: МВС України, 1-й заступник міністра; чл. КПРС. 1-й тур: з’явилося 95.8%, за 64.4%. 5 суперників (основний – Бродовський С.М., 1-й тур – 12.5%.
З 1960 – на комсомольській роботі. Працював: 2-й секретар, 1-й секретар Львівського ОК ЛКСМУ;
З 1966 – працює в ЦК ВЛКСМ.
З 1970 – завідуючий відділу адміністративних органів Львівського ОК КПУ.
З 1973 – заступник завідуючого відділу адміністративних органів ЦК КПУ.
З 12.1978 – заступник. з 07.1982 – 1-й заступник Міністра внутрішніх справ УРСР.
02.1991-01.92 – чл. Президії, голова Комісії Верховної Ради України з питань оборони і державної безпеки,
01.1992-04.94 – 1-й заступник Голови Верховної Ради України.
12.1994-07.95 – 1-й заступник голови Координаційного комітету боротьби з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України; голова підкомітету з координації діяльності правоохоронних та інших державних органів з питань зміцнення правопорядку.
03.07.1995-18.06.1996 – Віце-прем’єр-міністр з питань державної безпеки і надзвичайних ситуацій – голова Координаційного комітету боротьби з корупцією і організованої злочинністю (голова комітету – до 01.07.1996).
Голова Координаційного комітету боротьби з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України (02.1997-04.99).
18.06.1996-30.07.97 – 1-й Віце-прем’єр-міністр України.
06.-07.1997 – в.о. Прем’єр-міністра України.
07.1997-03.99 – директор Національного бюро розслідувань.
22.03.1999-30.11.2002 – Міністр України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи;
Член Урядового комітету з реформування аграрного сектору та з питань екології і надзвичайних ситуацій (з 17.02.2000);
Член Ради національної безпеки і оборони України (08.1997-12.2002);
Представник України в постійних органах Частково відкритої угоди Ради Європи щодо запобігання, захисту та надання допомоги у разі великих природних і техногенних катастроф (з 08.1999).
Був членом Президії Ради нац. безпеки при Президентові України; голова Міжвідомчої комісії з проведення паспортизації громадян (з 08.1995).
Голова Координаційної ради з питань розбудови державного кордону України (з 09.1995).
Голова Міжвідомчої комісії з питань вреґулювання кризових ситуацій у разі вчинення актів незаконного втручання в діяльність цивільної авіації (з 10.1995).
Голова Нац. координаційної ради боротьби з наркоманією при КМ України (09.1995-02.98); голова Державної комісії з питань зв’язку і радіочастот (07.1996-03.99).
Голова Комісії з питань повернення в Україну валютних цінностей, що незаконно знаходяться за її межами (10.1995-06.98).
Голова Постійної урядової комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій (1995-97).
Голова Державної комісій з підготовки та проведення конкурсів на кращий ескіз великого Державного Герба України та кращий текст Державного Гімну України (1996-97).
Член Вищої екологічної ради Президента України (07.1997-11.2001).
Ініціатор створення Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (1996).
Член Координаційної ради з питань судово-правової реформи при Президентові України (10.199707.2000).
В 1986 – керівник операвтивного штабу забезпечення правопорядку в зоні аварії на ЧАЕС МВС України.
Ордени Трудового Червоного Прапора (1977), “Знак Пошани” (1971), “За особисту мужність” (1991). Почесна Грамота Президії Верховної ради УРСР (1987). 12 медалей. Почесна відзнака Президента України (орден “За заслуги” III ст.) (08.1996). Ордени князя Ярослава Мудрого V (2000), IV ст. (09.2002). Іменна вогнепальна зброя (1996). Почесна грамота Кабінету Міністрів України (1998). Заслужений працівник МВС (1990). Заслужений прикордонник України (1997). Почесний професор Національної академії внутрішніх справ (1997).
Примітка: Джерело біографічних даних -довідник “Хто є хто в Україні”; видавництво “К.І.С.”

 

Орест Климпуш

Климпуш Орест Дмитрович

Народився 14 лютого в 1941 у смт. Ясіня Рахівського району Закарпатської обл. в сел. родині; Українець;
Освіта вища, інженер-механік, кандидат технічних наук з 1973, старший науковий співробітник з 1976.
Після закінчення Ясінської середньої школи з 1957 працював робітником, бракером і автослюсарем Ясінського ліспромгоспу, навчався заочно у Хустському лісотехнікумі. У 1959 вступив до Київського автомобільно-дорожного інституту, автомобільний факультет якого з відзнакою закінчив у 1964 р.
З 1965 по 1967 працював головним інженером Хустської автобази Головльвівбуду, а з 1967 по 1970 навчався в аспірантурі Київського автомобільно-дорожного інституту.
З 1971 в Державному автотранспортному науково-дослідному і проектному інституті пройшов шлях від інженера до обраного колективом директора.
У 1973 захистив кандидатську дисертацію, автор понад 65 наукових публікацій, 3 наукових книг, 13 авторських свідоцтв у сфері експлуатації автомобільного транспорту, паливної економічності та токсичності двигунів.
З 1977 по 1988 – заступник директора по науковій роботі ДержавтотрансНДІпроекту.
З 1988 по 1992 – директор цього інституту, генеральний директор НВО «Автотранспорт». У 1992 обраний академіком Транспортної Академії України.
З 1992 по 1994 – перший Міністр транспорту незалежної України. Створив вітчизняне Міністерство транспорту як єдиний орган центральної виконавчої влади у сфері транспорту.
З 1994 по 1998 – народний депутат України від Рахівського виборчого округу.
З грудня 1997 Надзвичайний і Повноважний Посол України в Угорщині та Словенії (за сумісництвом). Представник України в Дунайській комісії, в 1999-2001 – віце-президент цієї міжнародної організації.
З травня 2002 – народний депутат України по Рахівському в/о №75, голова підкомітету з автомобільного транспорту та дорожного господарства Комітету з питань будівництва, транспорту, житлово-комунального господарства і зв’язку.
Голова Правління Всеукраїнського об’єднання організацій роботодавців автомобільного транспорту.
Викладач професор кафедри “Теплотехніка та двигуни” “Національного Транспортного Університету”

 

Василь Нетяженко

Василь Нетяженко

Президент Асоціації Лікарів-Інтерністів, завідувач кафедри пропедевтики внутрішніх хвороб №1 Національного медичного університету імені О.О. Богомольця, декан медичного факультету № 2, член-кореспондент АМН України, доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України. Дійсний член Європейського товариства кардіологів (FESC). Член виконавчого комітету Міжнародного товариства внутрішньої медицини (ISIM)
Вчений у галузі терапії, член-кореспондент Академії медичних наук України (2002), заслужений діяч науки і техніки України (2001).
Народився 8 квітня 1943 року на Поліссі; невдовзі його родина переїхала до мальовничого Закарпаття в с. Ясіня, Рахівського району, де й пройшли його дитячі роки. В 1959 році вступив до Київського медичного інституту, а з 1961 р. продовжив навчання на медичному факультеті Ужгородського державного університету, який закінчив з відзнакою в 1965 р. Розпочав роботу фтизіатром на Херсонщині, а далі впродовж кількох років працював у Рахівському районі Закарпаття – набував першого досвіду практичної роботи: від сільського лікаря та дільничного терапевта до лікаря невідкладної допомоги, осягнувши практично всі можливі аспекти тогочасної сільської медицини. Не зупиняється на досягнутому і у 1969 р. вступає до аспірантури на базі клініки серцево-судинної хірургії Київського НДІ туберкульозу та грудної хірургії (тепер Національний інститут серцево-судинної хірургії ім. М. М. Амосова АМН України), успішно завершує навчання, захищає кандидатську дисертацію і кілька років працює в клініці; в 1979 р. починає працювати асистентом на кафедрі госпітальної терапії № 1 Київського медичного інституту (тепер Національного медичного університету ім. О. О. Богомольця). у 1989 р. захищає докторську дисертацію, з 1988 р. – очолює кафедру пропедевтики внутрішніх хвороб № 1 Українського державного медичного університету, а з 1991 р. – деканат ІІ медичного факультету цього ж закладу. У 1999 р. обраний дійсним членом Європейського товариства кардіологів, у 2001 р. – В. З. Нетяженку присвоєно почесне звання “Заслужений діяч науки та техніки України”, а в 2002 р. – його обрали членом-кореспондентом АМН України за спеціальністю “Терапія”.
У формуванні В. З. Нетяженка як клініциста, вченого та педагога неоціненну роль відіграв видатний терапевт О. Й. Грицюк, що став для Василя Захаровича учителем з великої літери і в медицині, і в житті. Прийшовши на кафедру пропедевтики внутрішніх хвороб № 1, В. З. Нетяженко продовжив та розвинув збережені тут традиції Київської терапевтичної школи, до фундаторів яких належать М. Д. Стражеско, Т. Г. Яновський, М. М. Губергриць та інші видатні вчені.
В. З. Нетяженко – автор 372 наукових праць, серед яких, окрім оригінальних статей, 22 монографії, винаходи, навчальні програми та методичні посібники, підручники для лікарів, інтернів та студентів. Під його керівництвом на кафедрі підготовлено 2 доктори та 15 кандидатів медичних наук, готується 3 докторських та 8 кандидатських дисертацій.
Наукові інтереси професора В. З. Нетяженка впродовж його усієї творчої діяльності прикуті до проблеми діагностики та лікування найпоширеніших серцево-судинних захворювань – ішемічної хвороби серця, артеріальної гіпертензії, серцевої недостатності, порушень ритму та провідності серця, системних захворювань сполучної тканини, а також некоронарогенних захворювань серця. Основні напрямки наукових досліджень В. З. Нетяженка стосуються: прогнозування перебігу нестабільних форм ішемічної хвороби серця; обґрунтування патогенетичної ролі та встановлення етіобіологічних механізмів участі окремих чинників при хронічному перебігу ішемічної хвороби серця, гострих коронарних синдромах, гіпертонічній хворобі, хронічній недостатності кровообігу, системному червоному вівчаку, ревматоїдному артриті та системній склеродермії; розробка практичних питань клінічної фармакології традиційних та нових серцево-судинних засобів; ідентифікація, розробка алгоритмів виявлення предикторів аритмій, небезпечних для життя, а також вивчення етіологічного та прогностичного значення змін вегетативної нервової системи у хворих із суправентрикулярними порушеннями ритму серця; встановлення закономірностей змін серцево-судинної системи в умовах клімактеричного періоду у жінок.
Прерогативними напрямками, на яких зосереджена наукова діяльність професора В. З. Нетяженка у останні десять років, є проблеми тромбогенезу, гемостазу, тромбоемболічних ускладнень при різних серцево-судинних захворюваннях В. З. Нетяженко створив новий концептуальний підхід до діагностики та наукової інтерпретації клінічних проявів різних форм дестабілізації ішемічної хвороби серця та багатьох захворювань внутрішніх органів, що полягає у встановленні ролі клітинних (тромбоцитарного, лейкоцитарного, еритроцитарного) та плазмово-білкових чинників дисбалансу системи гемостазу при цих патологіях. На підставі розкриття механізмів тромбоутворення та фібринолізу в системному артеріальному та венозному руслах професор В.З. Нетяженко розробив новий підхід до прогнозування перебігу багатьох захворювань внутрішніх органів, патогенез яких містить компоненти дисемінованого внутрішньосудинного зсідання крові.
Продовжуючи розвивати ідеї професора О. Й. Грицюка, піонера в цій галузі (які висловлені ще у 70-х роках і дотепер не втрачають актуальності, більше того, лише останнім часом (!) підтверджуються в публікаціях зарубіжних колег), В. З. Нетяженко сконцентрував свій дослідницький пошук на найактуальніших питаннях сьогоденної гемостазіології, присвячених розробці адекватних методик вивчення тромбогенезу та їх стандартизації при атеросклеротичних ураженнях, а також на встановленні нових фармакодинамічних рис при клінічному використанні антитромбоцитарних, антикоагулянтних та фібринолітичних засобів.
Так, результати дослідницької апробації нового методу оцінки тромбогенезу, що проводилася під керівництвом професора В. З. Нетяженка, засвідчили доцільність використання цього тесту як стандартизованої методики для швидкої, точної та багатофокусної реєстрації зрушень у кількох ланках системи гемостазу – тромбоцитарній, ланці плазмових чинників зсідання та фібринозалежного фібринолізу при нестабільній стенокардії, інфаркті міокарда, хронічному перебігу ішемічної хвороби серця та гіпертонічній хворобі.
Останнім часом, коли арсенал антитромботичних препаратів постійно поповнюється новими засобами, механізм дії та безпечність яких остаточно не з’ясовані, В. З. Нетяженко провів низку досліджень в умовах гострого коронарного синдрому і встановив закономірності змін тромбоцитів, системи плазміногену та окремих складових про- та антикоагулянтних систем при використанні нестероїдних протизапальних засобів, тієнопіридинів, стандартного та низькомолекулярних гепаринів, тромболітичних агентів, що стало підґрунтям для розробки практичних рекомендацій щодо раціонального використання цих засобів у клініці.
Непересічні організаційні здібності професора В. З. Нетяженка проявляються і в науково-громадській роботі. З 1996 р. за ініціативою та за безпосередньої участі В. З. Нетяженка видається науково-практичний журнал “Клінічна фармакологія, фізіологія, біохімія”; він є членом редколегії часописів “Архів клінічної медицини”, “Кровообіг та гемостаз”, “Серце і судини”, “Український кардіологічний журнал”, “Український неврологічний журнал”, “Український терапевтичний журнал”. “Український науково-медичний молодіжний журнал”, медичних газет “Здоров’я України” та “Наше здоров’я”. В. З. Нетяженко є членом Вченої ради Національного медичного університету ім. О. О. Богомольця, віце-президентом Українського терапевтичного товариства, членом Президії правління Українського наукового товариства кардіологів, Президентом Асоціації лікарів-інтерністів; як дійсний член Європейського товариства кардіологів виконує роботу експерта з питань гострих коронарних синдромів. Зусиллями професора В. З. Нетяженка в 2000 р. уперше в Україні під егідою Європейського товариства кардіологів був проведений освітянський курс з проблем гострих коронарних синдромів, у 2002 р. – курс, який присвячувався невідкладним станам у кардіологічній практиці.

 

Іван Свида

Іван Свида

Народився 15. лютого 1950р в селі Пацканево Ужгородського району Закарпатської області. закінчив Ужгородський державний університет. У 1975 році екстерном закінчив Орджонікідзевське вище загальновійськове командне училище. У 1980-му – Військову академію ім. М. В. Фрунзе. У 1992 р. закінчив Військову академію Генерального штабу.
Кар’єра. Офіцерську службу розпочав у 1972 році командиром мотострілецького взводу в Прикарпатському військовому окрузі. 1974-1977 рр.. – Командир мотострілецької роти, начальника штабу мотострілецького батальйону, командира мотострілецького батальйону.
По завершенні навчання в академії ім.М.В.Фрунзе був призначений на посаду заступника командира мотострілецького полку Закавказького військового округу.
1982-1990 рр.. – Начальник штабу – заступник командира, командир мотострілецького полку, заступник командира мотострілецької дивізії.
По завершенні навчання в академії Генштабу був призначений на посаду командира танкової дивізії Одеського військового округу.
1994-1998 рр.. – Начальник штабу – перший заступник командира, командуючий армійським корпусом.
1998-2007 рр.. – Перший заступник командувача, командувач військ Південного оперативного командування Сухопутних військ ЗС України.
2007-2009 рр.. – Командувач Сухопутних військ Збройних Сил України.
13 листопада 2009 Указом Президента Віктора Ющенка призначено начальником Генерального штабу – Головнокомандувачем Збройних Сил України.
Регалії. Військове звання – генерал. Нагороджений багатьма орденами, медалями та відзнаками Міністерства оборони України.

 

Іван Руснак

Іван Руснак

Народився у 1952 році у с. Ділове Рахівського району Закарпатської області.
У 1972 році закінчив Полтавське вище зенітне артилерійське командне училище. Офіцерську службу розпочав на посаді командира зенітного взводу.
З 1975 по 1979 рік обіймав посади командира зенітної ракетної артилерійської батарей, командира зенітної батареї, оперативного чергового командного пункту.
У 1982 році закінчив Військову академію Протиповітряної оборони Сухопутних військ.
З 1982 по 1991 рік службу проходив на посадах начальника штабу – заступника командира зенітного артилерійського полку, ад’юнкта очної ад’юнктури Військової академії Протиповітряної оборони Сухопутних військ, викладача, старшого викладача та заступника начальника кафедри застосування військ Військової академії Протиповітряної оборони Сухопутних військ.
У 1993 році закінчив Військову академію Генерального штабу ЗС СРСР.
З 1993 року у лавах Збройних Сил України.
У 1993 – 1996 роках обіймав посади начальника кафедри військ оборони повітряного простору Академії Збройних Сил України та начальника кафедри сил ППО та ВПС Академії Збройних Сил України.
З 1996 по 2004 рік службу проходив на посаді начальника військового наукового управління – заступника начальника Генерального штабу ЗС України.
З грудня 2004 року до 7 листопада 2007 року – перший заступник начальника Національної академії оборони України.
Указом Президента України №1068/2007 від 7 листопада 2007 року генерал-полковника Івана Руснака призначено на посаду командувача Повітряних Сил Збройних Сил України.
Доктор військових наук, професор. Заслужений діяч науки і техніки України.
За сумлінну, бездоганну та добросовісну службу генерал-полковника Івана Руснака нагороджено орденами, медалями та відомчими відзнаками.

 

Василь Лазоришинець

Василь Лазоришинець

Народився 25 травня 1957 року в с.Сокирниця Хустському рай. Закарпатської обл..
Є одним з провідних специалистів України з хірургії вроджених вад серця.
Стажувався у ведучих кліниках США, Великої Британії, Німеччини, Франції.
Виконав понад 2500 операцій на серці.
Є автором 380 наукових праць, в тому числі 8 монографій, двох методичних рекомендацій, 8 авторських свідоцтв.
Указом Президента України від 19.06.1999 року за видатні заслуги в лікуванні дітей з вродженими вадами серця В.В. Лазоришинцю присвоєно звання Заслужений Лікар України.
Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки 2005 року.
Нагороджений Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.
В.В.Лазоришинець постійно консультує хворих з вродженими вадами серця в обласних дитячих клінічних лікарнях України.
Неодноразово виступав з доповідями на конференціях Асоціації серцево-судинних хірургів України, а також приймав активну участь в міжнародних конгресах, симпозіумах по серцево-судинній хірургії.
В.В. Лазоришинець є членом Європейської асоціації кардіо-торакальних хірургів, членом Французької асоціації торакальних та серцево-судинних хірургів.
Разом з американськими кардіохірургами на базі НІССХ ім. М.М. Амосова АМНУ в 1996 і 1998 роках виконано серію унікальних операцій у дітей з вродженими вадами серця.
У складі міжнародної Американсько-Української кардіохірургічної бригади виконував операції в Білорусії, Казахстані, Югославії.

 

Зоряна Шкіряк-Нижник

Зореслава Шкіряк-Нижник

Народилася 24 серпня 1937 року в сім’ї відомих лікарів в Ужгороді. Батькові брати Михайло та Юлій – видатні громадсько-політичні діячі в уряді Авґустина Волошина. Двоюрідна сестра пані Зореслави – відома поетеса, драматург і письменник Віра Вовк.
Зореслава Шкіряк-Нижник (Бращайко) здобула медичну освіту в Ужгородському університеті, згодом закінчила аспірантуру в з педіатрії в Київському медінституті ім. О. Богомольця. Практику лікаря розпочала в Міжгірській районній лікарні, де пропрацювала чотирнадцять років.
У 1975 році запрошена на роботу до столичного інституту педіатрії, акушерства та гінекології, стала одним з провідних фахівців. Рік працювала в МОЗ на посаді заступника начальника управління лікувально-профілактичної допомоги дітям і матерям.
Після захисту докторської дисертації в 1989 році очолила відділення експертизи проблем матери і дитини (нині відділення медичних та психо-соціальних проблем здоров’я сім’ї) Інституту ПАГ України. З 1988 року з одночасною роботою в інституті є професором Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика.
Автор понад 350 наукових праць, кількох монографій, посібників. Як вчений, правозахисник і громадський діяч, відвідала 47 країн світу, в багатьох яких мала публічні виступи. Володіє кількома іноземними мовами, лікарську майстерність удосконалювала в клініках США, Канаді, Австралії.
Має державні та урядові нагороди.
Мати двох синів. Дружина письменника Ігоря Нижника.

 

Віктор Пинзеник

Віктор Пинзеник

Народився 15 квітня 1954 в с. Смологовиця Іршавського району Закарпатської області України.
У 1975 році закінчив Львівський державний університет ім. І. Франка, економічний факультет за спеціальністю економіст, у 1979 році – аспірантуру ЛДУ, у 1989 – докторантуру Московського державного університету ім. М. В. Ломоносова.
У 1980 році захистив кандидатську дисертацію «Економічні проблеми стимулювання підвищення рівня якості продукції (на матеріалах підприємств машинобудівної промисловості)», в 1989 році – докторську дисертацію «Ціни у механізмі управління якістю машинобудівної продукції виробничо-технічного призначення».
У 1975-1981 роках працював асистентом, у 1981-1987 і в 1990 році – доцентом, в 1987-1989 рр.. – Старшим науковим співробітником, з 1990 року – професор, у 1991-1992 рр.. – Завідувач кафедрою економіки і управління народним господарством економічного факультету Львівського державного університету.
У грудні 1991 року був обраний депутатом Верховної Ради України першого скликання, перемігши на виборах по округу № 262 Львівської області. Був членом Комісії з питань економічної реформи та управління народним господарством.
У березні-жовтні 1992 року – заступник голови Колегії з питань економічної політики.
З 27 жовтня 1992 року по 13 серпня 1993 – міністр економіки України, віце-прем’єр України з економіки в уряді Леоніда Кучми.
У серпні 1993 подав у відставку і очолив Український фонд підтримки реформ.
У березні 1994 року був обраний депутатом Верховної ради України другого скликання, знову перемігши на виборах по округу № 262 Львівської області. Був членом Комітету з питань фінансів і банківської діяльності. Член депутатської групи «Реформи».
У жовтні 1994 – квітні 1997 – перший віце-прем’єр, віце-прем’єр з питань економічних реформ в урядах Віталія Масола, Євгена Марчука і Павла Лазаренка.
З грудня 1994 був головою Ради з питань економічних реформ при Президентові України, з квітня 1995 – головою Національної ради з питань статистики при Президентові України.
У жовтні 1997 року брав участь у створенні партії «Реформи і порядок» (ПРП), яку очолює дотепер.
У березні 1998 року був обраний депутатом Верховної Ради України третього скликання, перемігши на виборах по округу № 117 Львівської області. Партія ПРП не змогла подолати 4% бар’єр. Чотири члени ПРП, також обрані за мажоритарними округами, стали ядром фракції «Реформи-Конгрес», яку Пинзеник очолив у грудні 1998 року. Був членом Комітету з питань фінансів і банківської діяльності. Підтримував Віктора Ющенка, який очолював уряд у 1999-2001.
Член Державної комісії з проведення в Україні адміністративної реформи з липня 1997 по січень 1999 року.
Позаштатний радник Президента України з питань економічної політики з вересня 1994 по січень 2000 року.
У липні 2001 року став одним із засновників виборчого блоку «Наша Україна». У 2002 році був обраний депутатом Верховної Ради України четвертого скликання за списком блоку Віктора Ющенка «Наша Україна» (був п’ятим номером у списку). Член парламентського Комітету з фінансів і банківської діяльності, перший заступник голови фракції «Наша Україна».
З лютого 2005 по серпень 2006 – міністр фінансів України в урядах Юлії Тимошенко і Юрія Єханурова.
На парламентських виборах 2006 року був другим номером у складі громадянського блоку «Пора-ПРП», який не подолав 3% бар’єр.
18 грудня 2007 був призначений міністром фінансів України в уряді Юлії Тимошенко
12 лютого 2009 подав у відставку, зазначивши, що економіка стала заручницею політики

 

Євген Станкович

Євген Станкович

Народився 19 вересня в 1942 у місті Сваляві близ Мукачева на Закарпатті. Вивчав композицію у Адама Солтиса у Львівській державній консерваторії імені М.Лисенка (1962-1963), у Бориса Лятошинського і Мирослава Скорика в Київській державній консерваторії імені П.Чайковського (1965-1970).
Працював редактором у видавництві “Музична Україна” (1970-1976), Головою Правління Спілки композиторів України (1990-1993); з 1988 – професор Національної музичної академії України, завідувач кафедри композиції. З 2004 – Голова Національної Спілки композиторів України.
Заслужений діяч мистецтв України (1980), народний артист України (1986), лауреат премії ім. М.Островського (1976), лауреат Державної премії ім. Т.Г.Шевченка (1977), премії Міжнародної трибуни композиторів ЮНЕСКО (1985), премії конкурсу Європейського радіо (1979), міжнародних премій за музику до кінофільмів.
Академік Академії мистецтв України (1997).
Герой України (2009).
Євген Станкович є автором 12-ти симфоній, опери, 5-ти балетів, інструментальних концертів, музики до кінофільмів, тощо.
Детальну інформацію про композитора можна одержати на офіційному сайті композитора за адресою http://stankovych.org.ua

 

Юрій Бадзьо

Юрій Бадзьо

Народився 25.04 1936 р. с. Копинівці Мукачівського р-ну, Закарпатської обл закінчив українське відділення філологічного факультету Ужгородського університету, в 1964 – аспірантуру Інституту літератури АН УРСР. Три роки працював учителем, директором школи в закарпатських селах. З кінця 1961 – аспірант, потім співробітник Інституту літератури АН УРСР. З перших місяців перебування в Києві Б. веде активну наукову і громадську діяльність – опублікував низку масштабних літературознавчих статей, які дістали відгук у пресі; у 1961-64 – член Ради київського Клубу творчої молоді – першої в Україні неформальної організації національно-патріотичного напрямку періоду хрущовської “відлиги”. 1964 р. одружився зі Світланою КИРИЧЕНКО. Син Сергій, дочка Богдана.
Бадзьо взяв участь у публічному протесті проти арештів української інтеліґенції на перегляді фільму С.Параджанова “Тіні забутих предків” у київському кінотеатрі “Україна” 04.09.1965. За це та за відмову зректися своєї позиції Б. виключили з КПРС, звільнили з Інституту літератури, поступово позбавили можливості працювати не лише за фахом, але і в інтелектуальній сфері взагалі, адміністративно переслідують. Останні п’ять років перед арештом Б. працював вантажником у хлібній крамниці.
У 1971 Б. звертається з листом до VI з’їзду Спілки письменників України (СПУ), в якому ставить питання про нерівноправне становище української культури в умовах національно-політичної несвободи.
У 1972 у відповідь на нову хвилю політичних арештів Б. розпочинає писати трактат “Право жити”. Перший варіант дослідження – 1400 сторінок рукописного тексту, на написання якого пішло п’ять років, – у 1977 був викрадений з квартири приятеля. Б. впевнений, що це справа рук КГБ. Наново розпочинає працювати над дослідженням. У лютому 1979 р. під час обшуку вилучено 450 сторінок другого незакінченого варіанту “Права жити”. Через 2 місяці, 23.04.1979, Б. заарештований. За час між обшуком і арештом Б. написав “Відкритого листа Президії Верховної Ради СРСР і ЦК КПРС”, а також “Відкритого листа українським і російським історикам”, у яких коротко виклав основні ідеї “Права жити”.
19–21.12.1979 відбувся суд над Б., на який не допустили нікого, крім “спецпубліки”. Б. інкримінували рукопис “Права жити”, зберігання і розповсюдження виданої у Львові в 1937 “Програми асиміляції українців і білорусів у Польщі”, машинопис М.РУДЕНКА “Економічні монологи”, виступи на партзборах у 1965 з приводу протестів проти репресій. Б. винним себе у вчиненні злочину не визнав, дружина Б., Світлана КИРИЧЕНКО, відмовилася давати будь-які покази. Засуджений Київським міським судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР на максимальний термін – 7 р. таборів суворого режиму і 5 р. заслання. Верховний суд УРСР залишив вирок у силі. 21.03.1980 прибув етапом у табір ЖХ-385/3-5, сел. Барашево у Мордовії.
За колючим дротом Б. продовжує боротьбу: бере участь у політичному страйку під час Московської Олімпіади, тримає голодівки протесту, пише гострополітичні заяви до вищих державних інстанцій з критикою влади. У липні 1980 на Заході опублікований протест Б. проти введення радянських військ в Афганістан. У західній пресі час від часу публікувалися й інші його заяви.
За це Б. неодноразово позбавляли побачень з ріднею, саджали в карцер, переслідували його дружину і дітей. За час перебування Б. в неволі його дружину С.КИРИЧЕНКО (у 60-х роках співробітницю академічних інститутів літератури і філософії) 11 разів звільняли з роботи, навіть з посад поштарки і прибиральниці; у 1983 на комсомольських зборах виключили з комсомолу сина Сергія, улаштувавши над ним ганебне судилище, де вимагали зректися батьків.
З 1986 Б. перебував на засланні в сел. Хандига, Якутія. На початку 1987 відмовився подати заяву з проханням про звільнення („горбачовська ініціатива”). Звільнений за ініціативою влади в грудні 1988.
З січня 1989 Б. живе в Києві. Активний учасник політичного й громадського життя. У численних інтерв’ю і статтях аналізує політичне життя в Україні, виступає на мітинґах. Весною 1990 входить до ініціативної групи створення опозиційної КПУ партії. У травні 1990 опубліковано написаний Б. “Маніфест Демократичної партії України”. У грудні того ж року на Установчому з’їзді ДемПУ Б. обраний її головою. На 2-му з’їзді Б. знімає свою кандидатуру, щоб повернутися до наукової діяльності, перерваної 30 років тому. Працює в Інституті філософії, активно виступає з публіцистичними статтями на політичні теми.
Після проголошення незалежності України влада повернула Б. вилучений у 1979 рукопис “Права жити” . У 1996 він вийшов окремою моноґрафією, 2000 р. за цю книжку Б. присуджена премія Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів. 26.11.2006 нагороджений орденом „За заслуги” ІІІ ступеня

 

Йожеф Сабо

Йожеф Сабо

Народився 29 лютого 1940 в м. Ужгороді. Закарпатської Обл.
Заслужений майстер спорту. Заслужений тренер України.
Вихованець заводської команди, м. Ужгород. Перший тренер – Золтан Дерфі.
Виступав за команди “Хімік” Калуш (1957), “Спартак” Ужгород (1957 – 1959), “Динамо” Київ (1959 – 1969), “Зоря” Луганськ (1970), “Динамо” Москва (1971 – 1972).
Чемпіон СРСР 1961, 1966, 1967, 1968 рр.. Володар Кубка СРСР 1964, 1966 рр..
У складі збірної СРСР провів 40 матчів, забив 8 м’ячів. Зіграв 7 матчів, забив 1 гол за олімпійську збірну СРСР. Також зіграв в 1 неофіційному матчі збірної СРСР.
Учасник чемпіонату світу 1966 (4-е місце) м. Бронзовий призер Олімпійських ігор 1972 р.
Головний тренер команд: “Зоря” Луганськ (1977); СКА Київ (1978); “Дніпро” Дніпропетровськ (1978 – 1979); “Динамо” Київ (1993, 1994, 1995 – 1997, 2004 – 2005, 2007). Головний тренер збірної України (1994, 1996 – 1999). Начальник команди “Динамо” Київ (1992, 1993). Віце-президент клубу “Динамо” Київ (2000 – 2004).

 

Михайло Коман

Михайло Коман

Народився 01 квітня 1928 в с. Орлово-Плавич. Над річкою Попрадом на польському кордоні з Чехословаччиною.
Заслужений тренер України. Майстер спорту

 

 

 

 

Стрижак Андрій Андрійович

Стрижак Андрій Андрійович

Суддя Конституційного Суду України

Народився 1947 року в с. Дубрівка Ужгородського району Закарпатської області в селянській сім’ї.
Трудову діяльність розпочав робітником, слюсарем Ужгородського АТП № 06012.
Проходив строкову військову службу.
1971 року закінчив Харківський юридичний інститут.
Фахову діяльність розпочав у тому ж році слідчим прокуратури Іванівського району на Одещині.
Протягом 1971 – 1978 років працював помічником прокурора м. Ужгорода, прокурором слідчого відділу прокуратури Закарпатської області, старшим помічником прокурора Закарпатської області.
З 1978 року по 1988 рік – суддя, заступник голови Закарпатського обласного суду.
З 1988 року – суддя Верховного Суду України.
З 1996 року – голова Закарпатського обласного суду, голова Апеляційного суду Закарпатської області.
У грудні 2004 року VI з’їздом суддів України призначений суддею Конституційного Суду України. Присягу склав 4 серпня 2006 року.
На спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України 10 липня 2007 року обраний Головою Конституційного Суду України (2007–2010 роки).
Нагороджений орденом Ярослава Мудрого V ступеня.
Кандидат юридичних наук. Заслужений юрист України.
Автор ряду наукових публікацій, зокрема, монографій „Судове управління в Україні. Теоретичні основи і правове регулювання“, „Питання теорії конституційного правосуддя в Україні. Актуальні питання сучасного розвитку конституційного правосуддя“, а також першого в Україні науково-практичного коментаря Закону України „Про Конституційний Суд України“, аналітичного огляду і коментаря „Конституція України в актах Конституційного Суду України“.
Матеріали використані з офіційного сайту Конституційного Суду України“. http://www.ccu.gov.ua/uk/publish/article/7661

 

Василь Німчук

Поділись з друзями:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *