Їх знають і поважають

Станіслав Аржевітін

Станіслав Аржевітін

Станіслав Аржевітін народився 14 червня 1961 року в родині вчителів. Дитячі та шкільні роки минули у селі Колочава Міжгірського району Закарпатської області.
З 1978-го по 1982 рік навчався у Київському інституті народного господарства (нині Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана) за спеціальністю «Фінанси та кредит».
З 1982-го по 1984 рік проходив строкову службу в Повітрянодесантних військах Збройних сил СРСР.
З 1984-го по 1991 рік працював у системі Промінвестбанку.
У 1991—2005 роках — голова правління Акціонерного банку «АЖІО» (тепер «СЕБ Банк»).
У 1992 році закінчив курс банківського менеджменту у Німеччині, 1993 року навчався у США, 1994-го — у Чехії, 1996-го — знов у Німеччині.
Кандидат економічних наук — захистив дисертацію на тему «Особливості фінансування підприємств малого бізнесу в Україні». Заслужений економіст України. Докторант КНЕУ.
У 2005—2006 роках – заступник міністра з надзвичайних ситуацій.
Починаючи з 2006 року, депутат Верховної Ради України. Нині — депутат ВР України VI скликання, член депутатської групи «За Україну!» фракції Блоку «Наша Україна — Народна самооборона», Голова Закарпатської обласної партійної організації «Наша Україна — Народна самооборона» з 2008 року. Перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань фінансів і банківської діяльності.
Відзначений орденами «За заслуги» І, ІІ, ІІІ ступенів, грамотами Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Національного банку України та ін.
Радник Президента України (поза штатом) із червня 2005 року, секретар Ради Українського козацтва при Президентові України, голова Ради Асоціації українських банків, з 1996 року — голова Ради «Товариства закарпатців» у місті Києві, член Національної спілки письменників України. Письменник, науковець, публіцист, меценат. Автор книг «Історія верховинського села Колочава. Шугаї», «Історія верховинського села Колочава. Релігія».
Одружений. Разом із дружиною Іриною виховує трьох синів: Павла (1987 р. н.), Дмитра (1989 р. н.) та Ярослава (1999 р. н.).
Батько — Аржевітін Михайло Іванович (1926–1981 рр.) — народився в с. Уди Золочівського р-ну Харківської обл. Був учителем фізкультури Колочавської середньої школи.
Мати — Аржевітіна (Дринь) Любов Дмитрівна — народилася 18.01.1932 року в с. Переселення Кагарлицького р-ну Київської обл. З 1953-го по 1981 рік працювала вчителькою молодших класів Колочавської середньої школи. Зараз на пенсії.

 

Микола Бідзіля

Микола Бідзіля

Відомий наш земляк, який очолював товариство “Закарпатці в Києві”, Микола Іванович Бідзіля народився 9 грудня 1930 року в селі Сасові Виноградівського району в багатодітній селянській родині, в якій було 8 дітей. Початкову школу він закінчив у рідному селі, горожанську — в Королеві, а середню — у Виноградові. Потім навчався на біофаку Київського державного університету, в аспірантурі Інституту фізіології і генетики рослин НАНУ. Він — кандидат біологічних наук, біофізик, радіобіолог. Написав понад 150 наукових праць. Почесний президент Товариства Закарпатців у м.Києві

 

Михайло Товт

Михайло Товт

Місце роботи, посада: Відділ міжнародного права та порівняльного правознавства Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, старший науковий співробітник.
Громадська діяльність: Почесний голова Демократичної спілки угорців України, почесний президент Спілки сприяння розвитку сільського зеленого туризму в Україні, голова Громадського комітету „Свалявський меморіальний парк”.
Дата народження: 5 жовтня 1954 року.
Місце народження: с. Косини Берегівського району Закарпатської області.
Освіта: Вища, закінчив Дніпропетровський транспортний інститут, будівельний факультет – у 1977 році; Київський Національний економічний університет, юридичний факультет – у 2001 році.
Наукова ступінь та наукова діяльність: кандидат юридичних наук, дисертацію захистив у 2002 році в Інституті держави і права ім. Корецького НАН України. Автор монографії “Міжнародно-правовий захист національних меншин – тенденції сучасного розвитку” – вид. ІВА Ужгород, 2003 р. та низки наукових статей з проблем захисту прав людини, захисту прав національних меншин, місцевого самоврядування та сільського туризму.
Трудова діяльність: з 1979 по 1994 роки – інженер будівельник, головний інженер міського підприємства водопостачання і каналізації, начальник міського відділу комунального господарства, голова міськвиконкому, перший заступник начальника – головний інженер обласного управління комунального господарства, глава районної державної адміністрації у містах Мукачеве, Берегове, Ужгород Закарпатської області; 1994-1998 – народний депутат України, голова Підкомітету з питань національних меншин Комітету з прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин ВРУ; 1998-2000 рр. – старший науковий співробітник Інституту законодавства ВРУ; 2000-2003 рр. – науковий співробітник Інституту держави і права ім. Корецького НАН України. 2003-2008 рр. – керівник Торговельно-економічної місії у складі Посольства України в Угорській Республіці, з 2008 р. – по теперішній час – старший науковий співробітник Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.

 

Христо Роглев

Хрісто Роглев

Народився 1936 року в місті Мукачево в болгарській родині. Батько – Герой соціалістичної праці.
З 1960 року пан Христо працює в галузі міжнародного туризму. Пройшов шлях від ґіда-перекладача до генерального директора готельного комплексу «Братислава». Підготував понад 200 ґідів-перекладачів для іноземного туризму.
Віце-президент Товариства «Україна-Болгарія», член президії Української Ради Миру, перший віце-президент Товариства «Закарпатці в м. Києві». З 2001 по 2007 рр. виконавчий директор Товариства «Закарпатці у м. Києві», доцент кафедри теорії та практики туризму і готельного господарства Київського університету туризму економіки і права, заслужений працівник сфери послуг України, Академік академії туризму України. Автор книги «Основи готельного менеджменту», співавтор трьох книг з готельного господарства та багатьох розробок і статей з іноземного туризму й готельного господарства. Співавтор книги «Архітектурні пам’ятники західної України», співавтор книжок: «Від Карпат до Дніпра» та «Закарпатці в Києві». Нагороджений урядовими та державними нагородами й відзначений грамотою Кабінету Міністрів України.
Одружений. Батько та дідусь.

 

Федір Дубровка

Федір Дубровка

Завідувач кафедри
теоретичних основ радіотехніки
Національного технічного університету України
“Київський політехнічний інститут”,
доктор технічних наук, професор

 

 

 

Віктор Мікулін

Віктор Мікулін

народився 7 вересня 1960 року, в селі Свобода, Берегівського району, Закарпатської області.
В 1977 році закінчив Свобідську середню школу.
З 1978 по 1980 рік служив в Радянській Армії строкову службу в Південній групі військ.
З 1980 – 1983 – проходив військову службу за контрактом у тій же Південній групі військ;
З 1983 – 1987 – слухач юридичного факультету Військового інституту Міністерства Оборони СРСР (м. Москва);
З 1987 – 1992 – суддя військового трибуналу Уссурійського гарнізону (Приморського краю);
З 1992 – 1995 – старший слідчий слідчого відділу УСБУ по Закарпатській області;
З 1995 – 1998 – аспірант Академії СБУ;
З 1998 – 2000 – старший викладач кафедри кримінального права та процесу Національної академії СБУ;
З 2000 – липень 2006 – завідувач кафедри кримінального права та процесу Національної академії СБУ;
З липня 2006 – грудень 2006 – проректор, перший проректор з навчальної роботи Національної академії СБУ;
З грудня 2006 – серпень 2009 – ректор Національної академії СБУ;
Військове звання – генерал-майор.
Науковий ступінь – доктор юридичних наук.
Вчене звання – професор.
Одружений, має двох синів, 1983, 1989 років народження.

 

Ярослав Орос

Ярослав Орос

Народився 18 квітня 1959 року в селі Широкий Луг Тячівського району в ciм’ї помічника лісничого та прибиральниці лісництва. Після закінчення восьмирічної школи вступив до Сторожинецького лісового технікуму, здобув фах техніка-лісівника. Відтак армійська служба, пepшi газетні публікації в окружній npeci. Після строкової служби piк працював робітником на Тересвянському деревообробному комбінаті. 1981 року взяв участь у журналістському конкурсі, організованому газетою “Молодь України” та факультетом журналістики Київського університету iмeнi Тараса Шевченка, переміг, i був запрошений до вступу на навчання до цього навчального закладу. Через рік, 1982 року, в київській газеті “Молода гвардія” побачило світ його перше оповідання.
В Києві цілком присвятив себе журналістиці й красному письменству. Після закінчення університету працював позаштатним кореспондентом у кількох газетах, відтак редактором у видавництві “Веселка”. В 1991 році видавництво “Молодь” видало його першу книжку “Заповіти білих горватів”. Наступного року побачила світ друга книжка “Змагання катів” (В-во “Український письменник”). За цей твір став переможцем Міжнародного літературного конкурсу “Гранослов-91”. В київських газетах “Слово” i “Старожитності” знайомить україського читача з визначними особистостями закарпатського краю, та один з перших в республіканській пpeci таврує злочинність політичного русинства на Закарпатті. Його публікації “Кривава Тиса”, “Туга за Африкою”, памфлет “Сер Ун та його немовля” мали резонанс у певних колах.
З перших років української Незалежності працював керівником прес-служби Всеукраїнського товариства “Просвіта”, молодшим спеціалістом Вищої атестаційної комісії (ВАК). 1995 року МСП “Козаки” видало його третю книжку “Чотирикутна зірка. Арійські притчі”. Bci три книжки автора були помічені критикою, навіть за кордоном. 3 1997 року працював коментатором на Українському радіо, автором i ведучим передачі “Четвертий універсал”. Один з перших порушував питання перед державою, аби 22 січня – день Соборності України – вважати офіційно державним святом. Працював над літературною передачею “Книгарня біля брами”. 1999 року побачила світ четверта книжка письменника – “Кощуни. Хроніки волхва” (В-во “АртЕк”). Відтак побачили світ такі видання: “Модуль Яфета”, “Заповіти білих горватів” (друге видання, доповнене), “Яфет і хам”, “Врата Сімаргла”.
Працював головним редактором газет: “Персонал плюс”, “Українська газета плюс”, директором журналу “Книжковий клуб плюс”. Головним редактором видавництва “Книга роду”. Одружений. Має доньку i сина. Дід, має внучку. Дружина Олена – майстер спорту з художньої гімнастики. Педагог.

 

Василь Сухан

Народився 23 серпня 1936 року в селищі Чинадієво Свалявського району Закарпатської області в сім’ї селянина. Після закінчення у 1953 році середньої школи поступив на хімічний факультет Ужгородського державного університету, який закінчив у 1958 році. До вступу в аспірантуру працював спочатку змінним майстром в Свалявському лісохімічному заводі, а потім інженером-хіміком в Ужгородському державному університеті. У 1960 році поступив на навчання в аспірантуру у відділ полімерів НДІ фізіології рослин АН УРСР (м. Київ), після закінчення якої був направлений на роботу в Київський державний університет імені Тараса Шевченка, де на посаді професора кафедри аналітичної хімії працює зараз. У 1964–1965 р.р. знаходився на науковому стажуванні в Інституті неорганічної хімії університету м. Лейпциг (Німеччина). Кандидатську дисертацію захистив у 1963 р., докторську дисертацію у 1981 р., атестат професора одержав у 1983 р. В.В. Сухан відомий спеціаліст у галузі аналітичної хімії, який розробив наукові засади створення нових екстракційних і сорбційних систем, організованих середовищ поверхнево-активних речовин для розділення, концентрування і високочутливого аналітичного визначення йонів металів у складних об’єктах.
У співавторстві, він розробив чисельні методики спектрофотометричного і атомно-абсорбційного аналізу продукції чорної і кольорової металургії, об’єктів навколишнього середовища, лікарських засобів, харчових продуктів, проводив атестацію державних стандартних зразків металів і сплавів для сертифікації матеріалів металургійної промисловості тощо.
Наукові розробки В.В.Сухана з співробітниками висвітлені у понад 500 наукових працях. Серед них чисельні статті у вітчизняних і зарубіжних журналах, дві фундаментальні монографії (И.В.Пятницкий, В.В.Сухан ”Аналитическая химия серебра”, М.: Наука, 1975, 263 с.; И.В.Пятницкий, В.В.Сухан ”Маскирование и демаскирование в аналитической химии”, М.: Наука, 1990, 222 с.), оригінальний підручник (Б.Й.Набиванець, В.В.Сухан, Л.В.Калабіна ”Аналітична хімія природного середовища”, К.: Либідь, 1996, 304 с.), опублікував 40 авторських свідоцтв на винаходи та патенти України, дев’ять навчальних посібників, два з яких перекладені В.В.Суханом з німецької та російської мов. Він співавтор понад 190 тез доповідей на вітчизняних та зарубіжних наукових форумах та багатьох навчально-методичних розробок. Під науковим керівництвом В.В.Сухана захищені 9 кандидатських дисертацій за спеціальністю ”Аналітична хімія”.
Наукові доробки В.В.Сухана відзначені нагородами – він Лауреат премії імені Л.В.Писаржевського НАН України (1991 р), Лауреат премії Шевченка Київського національного університету імені Тараса Шевченка (1994 р.), у 2006 р. обраний Почесним доктором Ужгородського національного університету, він Соросівський професор (1996, 1998 р.р.).
Поряд з науковою діяльністю В.В.Сухан здійснює велику науково-організаційну і викладацьку роботу: упродовж 1986–2000 р.р. він завідувач кафедри аналітичної хімії Київського національного університету імені Тараса Шевченка, з 1986 по 1997 р. двічі обирався деканом хімічного факультету. Він читає базовий курс ”Фундаментальні основи аналітичної хімії” для студентів хімічного і біологічного факультетів. Починаючи з 1968 р. В.В.Сухан член (заступник голови) спеціалізованої ради по захисту докторських дисертацій в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, входив також до складу спеціалізованих рад у фізико-хімічному Інституті імені О.В.Богатського НАН України (м. Одеса) та в Інституті колоїдної хімії і хімії води імені А.В.Думанського НАН України (м. Київ). Упродовж 1996–2002 р.р. В.В.Сухан співголова Наукової ради з проблем аналітичної хімії НАН України.
В.В.Сухан є одним з представників всесвітньо відомої наукової школи з аналітичної хімії академіка А.К.Бабка ”Хімія комплексних сполук і їх застосування в аналізі”, яка впродовж багатьох років під керівництвом В.В. Сухана успішно розвивалася в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. В.В.Сухан входив до складу редколегій авторитетних наукових хімічних журналів ”Український хімічний журнал”, ”Химия и технология воды”, і входить зараз до складу редколегії журналу ”Методы и объекты химического анализа”, був організатором і головою оргкомітету Всеукраїнських конференцій з аналітичної хімії.
За розвиток освіти в Україні В.В.Сухан нагороджений Міністерством освіти і науки України у 2006 р. нагрудним знаком ”Петро Могила”, а у 2009 р. удостоєний Указом Президента України Почесного звання ”Заслужений працівник освіти України”.

 

Маркуш Марія Андріївна

Суддя Конституційного Суду України

Народилася 1955 року в с. Бедевля Тячівського району Закарпатської області.
Трудову діяльність розпочала 1972 року. Працювала робітницею, друкаркою, в.о. інженера по госпрозрахунку.
1983 року закінчила Харківський юридичний інститут імені Ф. Е. Дзержинського.
З 1983 року по 1994 рік – стажист адвоката, адвокат, завідувач юридичної консультації Тячівського району Закарпатської області.
У 1994–2002 роках працювала адвокатом, головою правління територіального відділення Закарпатської обласної асоціації адвокатів.
Народний депутат Верховної Ради України IV скликання (2002 – 2004 рр.), заступник Голови Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності.
У серпні 2006 року Верховною Радою України призначена суддею Конституційного Суду України. Присягу склала 4 серпня 2006 року.
Нагороджена Почесною грамотою Верховної Ради України.
Кандидат юридичних наук. Заслужений юрист України.
Автор монографії „Принцип загальності в кримінальному процесі України“ та низки наукових статей з питань кримінального, конституційного, виборчого права та кримінального процесу. Брала участь у підготовці 158 законопроектів, зокрема проекту Кримінально-процесуального кодексу України.
Матеріали використані з офіційного сайту Конституційного Суду України“. http://www.ccu.gov.ua/uk/publish/article/7775

 

Кампо Володимир Михайлович

Суддя Конституційного Суду України

Народився 1948 року в м. Мукачеве Закарпатської області в робітничій родині.
Трудову діяльність розпочав у 1965 році працівником торгівлі.
У 1967 році вступив на юридичний факультет Львівського державного університету імені І.Франка.
З 1972 року по 1975 рік – аспірант Львівського державного університету імені І.Франка та Московського державного університету ім. М.Ломоносова.
У 1975–1992 роках працював асистентом, доцентом, завідувачем кафедри юридичного факультету Львівського державного університету імені І.Франка.
У 1992–1995 роках обіймав посади першого заступника Голови колегії з питань правової політики Державної думи України, помічника, заступника Міністра культури України, заступника голови Спілки юристів України, заступника завідувача секретаріату Комісії Верховної Ради України з питань правової політики і судово-правової реформи.
У 1996–2006 роках – завідувач кафедр правознавчих дисциплін Київського державного інституту культури, Українського центру правничих студій при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка та Академії муніципального управління.
У листопаді 2005 року Президентом України призначений суддею Конституційного Суду України. Присягу склав 4 серпня 2006 року.
Нагороджений орденом „За заслуги“ III ступеня.
Кандидат юридичних наук, доцент. Заслужений юрист України.
Спеціаліст у галузі конституційного, адміністративного, муніципального та підприємницького права. Автор понад 400 публікацій, у тому числі шести монографій (у співавторстві та окремі розділи), більше 20 навчальних посібників і брошур, упорядник кількох збірок праць. Брав участь у підготовці проектів Конституції України (1992–1993 роки) та близько 50 законопроектів.
Матеріали використані з офіційного сайту Конституційного Суду України“. http://www.ccu.gov.ua/uk/publish/article/7742

 

Тібор Вашш

Народився 13 вересня 1954 року в с. Чорний Поток Виноградівського району Закарпатської області.
В 1971 р. закінчив Виноградівську середню школу № 4, а в 1976 р. -Київський інженерно-будівельний інститут.
З 1976-1977 рр. працював у Закарпатському обласному відділі в справах архітектури та будівництва.
З 1977 р. по 1981 р. працював в Київських майстернях Українського спеціально-реставраційного управління.
В 1981 р. поступив на роботу в Державний Києво-Печерський заповідник, працював на різних посадах. З 1989 р. очолив науково-реставраційну частину Музейного об’єднання „Києво-Печерський заповідник” на посаді заступника генерального директора.
З 1994 по 1998 рр. працював у сфері приватного бізнесу.
З 1998 р. займається розробкою програм по розвитку інфраструктури екскурсійного обслуговування в музеях і займає посаду заступника генерального директора з музейного сервісу Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника.
Починаючи з 1989 р. приймає активну участь в громадському житті угорської національної меншини України.
В 1989 р. з іншими активістами угорської діаспори Києва був ініціатором створення громадської організації угорців столиці і став заступником голови Київського товариства угорців, а з 2007 р. очолює його.
В 1991 р. приймав активну участь в створенні і був одним із засновників Демократичної спілки угорців України (ДСУУ). На установчих зборах Спілки обраний секретарем ДСУУ.
В 1993 р. обраний відповідальним секретарем Ради національних меншин України.
З 1996 по 2002 рр. займав посаду виконавчого голови Демократичної спілки угорців України, а з 2002 р. є заступником голови Спілки.
В 2007 р. був обраний головою Демократичної партії угорців України.
В 2007 р. за активну громадську діяльність в інтересах розвитку і збереження угорської культури, національної ідентичності і мови отримав високу державну нагороду – Рицарський хрест ордена Угорської Республіки.
Одружений, має сина і доньку.

 

Гізела Ціпола

Гізела Ціпола

Народна артистка СРСР та України.

Народилася 27 вересня 1944 року в с. Гать Берегівського району.
«Співочий дім» – так у селі Гать називали білу хатину родини Ціполів. Та це й не дивно, адже в їхній сімї співали всі – батько, мати, п’ятеро братів та сестер. Гізела згадувала, що дуже любила в дитинстві слухати співачок по радіо, а потім брати ті ж високі звуки. Трохи пізніше дізналась, що та музика була «класична».
Професійне навчання розпочала в Ужгородському музичному училищі ім. Д. Задора, клас Андрія Євгеновича Задора. Після закінчення музичного училища вступила до Харківської консерваторії.
Під час навчання бере участь і стає переможницею у найпрестижніших міжнародних вокальних конкурсах. У 1967 р. перемагає на Всесоюзному камерному конкурсі в Києві. А в 1968 р. – на Міжнародному конкурсі вокалістів ім. Глінки в Києві. Ще студенткою четвертого курсу Харківської консерваторії Гізела Ціпола запрошується до кращих оперних театрів СРСР: Великий оперний театр (м. Москва), Ленінградський театр опери та балету ім. С. М. Кірова (нині Маріїнський театр опери та балету) та Київський театр опери та балету імені Т. Г. Шевченка.
Після закінчення у 1969 р. Харківської консерваторії починається активна концертна діяльність Гізели Ціполи в СРСР та за кордоном. У 1970 р. вона отримує першу премію на Міжнародному конкурсі вокалістів імені П. Чайковського в Москві. У 1973 р. стає заслуженою артисткою України та здобуває звання лауреата премії Грузії імені З. Паліашвілі за краще виконання партії Етери з опери З. Паліашвілі «Абесалом та Етері».
У ці роки Гізела Альбертівна знаходить своє щастя і одружується зі Стефаном Васильовичем Турчаком, видатним українським диригентом, головним диригентом Київського оперного театру ім. Т. Г. Шевченка, народним артистом СРСР, Героєм Соціалістичної Праці. Ці яскраві постаті цінували одне в одному не звання і титули, а багатство людської душі.
1976 р. став переломним для Гізели Ціполи, вона була визнана кращою «Чіо-Чіо-сан» світу. На міжнародному конкурсі в Токіо Гізела завойовує всі три кубки – золотий, срібний і бронзовий. До неї приходить світове визнання та слава. Виступи Гізели Ціполи проходять із тріумфом у Франції, Італії, Швейцарії, Іспанії, Голландії, Німеччині, Канаді, Польщі, Чехословаччині, Болгарії, Угорщині, Фінляндії, а також у всіх республіках колишнього СРСР. Цього ж року Гізелі Ціполі було присвоєно звання народної артистки УРСР.
У 1982 р. Гізела Ціпола озвучила велику українську оперну співачку Соломію Крушельницьку у фільмі режисера О. Фіалка «Повернення Батерфляй».
На початку 80-их років у Київському оперному театрі імені Т. Г. Шевченка під музичним керівництвом, спочатку О. Сімеонова із Ленінграда, а потім С. Турчака, була здійснена постановка опери Дмитра Шостаковича «Катерина Ізмайлова». Використовуючи багатий спектр свого сильного голосу, тандем Гізели і Стефана Турчака створив сильний, неприборканий характер героїні, яка свідомо кидає виклик своєму оточенню та власній долі.
Режисер незабутньої київської «Катерини Ізмайлової» Ірина Олександрівна Молостова розповідала про гастролі Київського театру за кордоном: «Я згадую гастролі на травневому Вісбаденському фестивалі і 1982 р. Виступ Гізели Ціполи в партії Катерини був подібний до вибуху бомби. Що робилося в залі – вам передати неможливо. Тріумф?! – це не те слово, яким можливо описати ту подію. Такого слова просто не існує.» Аналогічний успіх мав спектакль під час гастролей у Берліні, Дрездені, і інших містах і країнах.
У 1983 р. на замовлення Міжнародного фонду імені Д. Шостаковича (Франція) був зроблений запис опери «Катерина Ізмайлова», де партію Катерини виконувала Гізела Ціпола. Запис мав великий успіх у всьому світі.
У репертуарі Ціполи 35 оперних партій, понад 400 романсів багатьох композиторів світу мовою оригіналу. Партнерами співачки були – Соловяненко, Третяк, Мірошниченко, Чавдар, Гнатюк, Пономаренко, Майборода. У 1988 р. Гізелі Ціполі було присвоєне звання «Народна артистка СРСР».
Хоча в жилах Гізели тече не лише угорська кров, адже один дідусь – австрієць, інший – словак, але вона записана по бабусі – угоркою, і угорська музика їй особливо близька. У 1995 р. Будапешті Ціпола записала три ком пакт-диски з творами угорських композиторів – Ліста, Еркеля, Кадая, Бартока.
Останнім часом особливу увагу Гізела Ціпола приділяє популяризації та пропаганді класичної музики, очолює декілька музичних фестивалів. Зокрема, очолює журі Міжнародного дитячо-юнацького мистецького конкурсу «Срібний дзвін» та своїй Батьківщині – Закарпатті.
Проте Гізела Ціпола не мислить себе поза великим мистецтвом, оскільки її унікальне драматичне сопрано і нині викликає захоплення у шанувальників класичної музики. Гізела продовжує працювати над собою, шукати для себе нові твори, адже вона ніколи не повторює програму у своїх концертах. Перед нею відкриті всі зали не тільки України. Гізела Ціпола і далі співатиме – для себе і своїх шанувальників.

Текст взято з книги «Закарпаття. Хто є хто» .- Випуск другий, Київ. – 2005 рік. – стст. 140-141

 

Василь Богач

 

Поділись з друзями:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *