Ні, мова не про Івана Васильовича, а про Івана Михайловича ДЗЮБУ, який народився на десять років раніше І.В.Миколайчука, і не в Західній Україні, а в самому центрі Східної - на Донбасі. Якраз сьогодні, 26 липня лауреату Шевченківської премії, академіку НАНУ, Герою України.... Івану М.Дзюбі виповнюється 80 років. З ювілеєм Тебе, Іване!

На самому початку 1955 р. мене, новоспеченого аспіранта АН УРСР, поселили в двомісну кімнатку - бувшу монахську келію - в аспірантському гуртожитку, що був розміщений на території нового Ботанічного саду АН УРСР. Мій сусід, на той час уже "старожил" гуртожитку (він тут проживав з вересня 1954 р.), був сьогоднішній ювіляр Іван Дзюба. З тих пір ми з Іваном часто зустрічаємось, останнім часом хоча би один раз на рік на день смерті нашого друга, відомого скульптора А.Фуженка. Прожив я з Іваном менше року, потім нас переселили в різні гуртожитки і я попав уже в тримісну кімнату на вул. Костельній, 4, де проживало двоє аспірантів філологів - гуманітаріїв, один із них ...знов-таки Іван, знов-таки майбутній дисідент, Світличний. У цьому гуртожитку, на Костельній, 4 (а це був свого часу звичайний житловий будинок), і, звичайно, кімнати були різні, в яких проживало від трьох аспірантів, як у нас з Світличним, до десяти. як у "кают-компанії" - самій великій кімнаті гуртожитку. На першому поверсі цього будинку була і лабораторія радіоізотопів нашого Інституту фізіології, аспірантом якого я був. Як І.Дзюба, так і І.Свтличний привчили мене читати не просто "книги", а потрібні і розумні книги. Дякуючи цим двом, у майбутньому Великим Іванам, Іванам- дисидентам, я поступово, крім своєї біології, вникав і проникав ся суспільно-політичним життям...
Слід сказати, що в цьому гуртожитку майже щовечора в "кают-компанії", або в широких коридорах чи на величезній кухні (одній на два поверхи) "стихійно" виникали спори-дискусії, у яких приймали участь всі бажаючі, а вони, "всі", мали дуже різноманітну спеціальність - фізики-лірики. хіміки, біологи, мистецтвознавці, філологи, геологи, літератори, історики, географи... Частим гостем на таких дискусіях був і Дмитро Павличко, який часто приїздив до Києва зі Львова і був уже на той час Поетом, він, як говорив, дружив з пізніше убитим у Львові публіцистом Галаном. Гадаю, що у цей час тут, в "кают-компанії" стихійно зароджувалось до певної міри "инакомыслие" в Києві, адже до нас, в гуртожиток, дуже часто навідувались і наші колеги-аспіранти і науковці кияни, з якими ми вчились і працювали...Два Івани часто схрещували свої інтелектуальні списи з Дмитром, маючи різні погляди майже на.....все, що нас оточувало і з чим ми в той час жили...
З Іваном Дзюбою і після аспірантури ми часто зустрічались. Своєрідним центром таких зустрічей була майстерня скульптора Анатолія Фуженка, який став у молодому віці знаменитим на весь Союз після того, коли він разом зі своїми співавторами Грицюком Михайлом і Синькевичем Юлієм у 1963 р. виграли всесоюзний закритий конкурс на скульптурний пам'ятник Т.Г.Шевченку у Москві, який був установлений у 1964 році перед готелем "Україна" на березі Москви-ріки. У майстерні Анатолія дуже часто збиралась, я сказав би - еліта молодої культури Київа. Артисти і режисери кіно і театра, композитори, оператори - Іллєнко, Степанков, Миколайчук, Осика, Брандуков, Грицюк, Биков, Кадочнікова. Дзюба, Параджанов, Роговцева, Матвієнко Ніна з Марічкою Миколайчук і В.Ковальською (Тріо "Золоті Ключі),Хринюк, Губа, Гармаш, сестри Ольга і Оксана Лисенки(артистка, кіно-режисер), Людмила Лисенко (відома телеведуча), Є.Сверстюк і багато інших відомих працівників мистецтва і літератури, науковці... Анатолій Фуженко був моїм близьким приятелем, тому я часто бував у цій мистецькій компанії, а дружина І.Дзюби Марта і дружина А.Фуженка Інна, абоє математики , тривалий період (до пенсії) працювали у напівзакритому "кібернетико-плановому" інституті Держплану УРСР.Обі вони, дружини, приятелювали і тепер приятелюють з "Золотими ключами". Крім того, Сам Параджанов був кумом А.Фуженко і хрещеним батьком єдиної дитини Фуженків Оксани...
Хочу сказати, що однодумцем Івана Дзюби і його близьким науковим товаришем був дуже відомий наш земляк. член-кореспондент НАНУ Олекса Мішанич. Він, Олекса, один з заступників Президента Товариства Закарпатців у м. Києві, до кінця днів своїх був заступником Академіка-секретаря НАНУ Івана Дзюби. Вони разом з академіком НАНУ Миколою Жулинським створювали і розвивали науку україністику в незалежній Україні
У вересні 1965 р. в кінотеатрі "Україна" в Києві відбувся показ і обговорення навого кінофільму С.Параджанова "Тіні забутих предків". Я сказав би, що там, на цьому обговоренні і зародився рух шестидесятників. Я не був на цьому дійстві, я був в той час дома, в Закарпатті. В цей період по Україні пройшли перші арешти націоналістів-дисидентів, а після цього фільму і його обговорення пішла лавина арештів... В цей час Іван Дзюба і задумав написати щось про "націоналістів..." І вже у вересні-грудні 1965 р. була написана робота "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Вже десь у січні 1966 р. у двокімнатній квартирі С.Парджанова в новому будинку на площі Перемоги (в цьому домі дістали квартири відомі футболісти-динамівці, у тому числі Й.Сабо і Ф.Медвідь) Іван Дзюба, гадаю що вперше, публічно (нас там було чоловік 12-15, у т.ч. І.Миколайчук, А.Фуженко, К.Степанков....) читав свій твір "Інтернаціоналізм...", за який він, Іван, згодом просидів майже два роки у застінках КДБ в Києві, потім був "гонимий" і переслідуваний, виключений з членів Спілки письменників України, безробітний, одного часу працював літредактором "Українського ботанічного журналу" (до речі, у цьому ж журналі свого часу таким же літредактором працював ще один українець - дисидент, безробітний, в подальшому відомий археолог - "Пектораль" - Борис Модзолєвський). Після цього читання відбулась певна дискусія, яка закінчилась "з'їданням" власноручно приготованого С.Параджановим (він любив і вмів дуже добре готувати) коронного блюда Сергія - саціві. А далі були арешти, арешти і ще раз арешти...
Робота Івана "Інтернаціоналізм..." пішла "по рукам", у Самвидав, її переписували-друкували по всьому Союзу і за його межами. Офіційним друком ця робота вийшла у 1968 в Лондоні, у тому ж році була надрукована в журналі "Сучасністть"... У нас окремою книжкою "Інтернаціоналізм..." був надрукований уже в незалежній Україні у 1992 р. На цей час Іван Дзюба вже був лауреатом Шевченківської премії (один із перших, 1991 р.).
Про Івана Дзюбу можуть знати всі, хто хоче і що хоче через "Internet". Я хочу сказати, що Іван -це правда, чесність, принциповість, глибокі і все сторонні, енциклопедичні знання, висока порядність, патріотизм... Як на мене Іван - це сумління нації, мораль нашої держави Україна!

м. Київ, 26 липня 2011 р.
Микола Бідзіля