Учора мало ’м не вступив в одне з тих безлічі русинських «обществ». А все через те, що у Львові русинських діточок з П(у)дкарпаття тії кляті галичани силою українізують, навертають у свій бік. Як таке ’м почув, то кинувся писати заяву до вступу, лем не знаю до кого. Може хтось підкаже? Позаяк достобіса розплодилося в краї тих «обществ»...

Річ у тому, що мій однодумець і побратим Богдан Вовк з українського П’ємонту розказав мені таке, таке, що, мабуть, піду таки й собі в тії русини. Бо з такою українізацією, що витворяють прохвесори у Львові, не зробиш жодного кроку назустріч людям! (Їх тих пунктиків-кроків, як у Віктора Ющенка, так й Ісуса Христа з моральним кодексом комунізму, здається, десять).
Ще, пригадую, на зорі української Незалежності, тоді я працював у ВАКу (Вищій атестаційній комісії), приїжджав до Києва на засідання Вченої ради львівський професор Степан Злупко, й у кулуарах полюбляв научати нас, тута несусвітних, як треба розбудовувати неньку Україну. Пристрасно, як подобає доброму лекторові, прищеплював нам любов до пострадянської матері п. Злупко. Слухав я, слухав та не витримав і запитую:
– Скажіть, будьте ласкаві, пане професоре, а особисто ви хабарі берете купонами, чи долярами? (Тоді ще купони ходили).
Пан Степан, як води в рота набрав, і потому вже не просторікував при нагоді. Царство йому небесне. Порівняно недавно переставився.
А тут учора Богдан Вовк тероризував геть усе моє тім’ячко такою приключкою. Років дванадцять тому його донька, яка навчалася на факультеті іноземних мов львівського Франкового університету, складала іспит або залік (не пригадує п. Вовк) з української літератури прохвесору з гучним іменем Віктору Небораку, а попри те – В. Неборак кум або свояк Василя Ґабора, В. Ґабор також знаний закарпатець (уродженець Шандрова), який нині мешкає у Львові.
Так ось, після того, як донька Б. Вовка відповіла на поставлені в білеті запитання, пан Неборак візьми й поцікавився:
– А кого ви (або ти) знаєте (або знаєш) з сучасних українських письменників?
Донька п. Богдана, кого знала – перерахувала...
Та того Віктору Небораку виявилося мало, й він запитує:
– А Василя Ґабора читала? – (ну, прямо, як у тому анекдоті про поручника Ржевського).
– Ні...
Посміхнувся з лукавинкою пан прохвесор і каже:
– Тоді сходи в таку-то книгарню й придбай «Книгу екзотичних снів та реальних подій» Василя Ґабора. Після того складеш іспит (або залік)...
І так повівся пан прохвестор майже з кожним (кожною), хто складав йому залік (або іспит) з української літератури. Чималенько тоді в одній з львівських книгарень придбало одну і ту ж книжку.
Від почутого я мало не крикнув:
– Та не може бути!..
Богдан Вовк з притаманною лише йому розважливою бойківською вимовою лише стенув плечима:
– Та так...
А я трохи не розплакався: треба було колись мені кинути ВАК на знак протесту проти корупції, й не захистити ба, навіть кандидатської дисертації... А міг і доктором наук стати.
Й шкода мені стало наразі земляка Василя Ґабора. Таке з ним виробляють тії кляті галичани, геть заукраїнізували русина.
А була б у нас своя русинська держава та й відповідно сотні університетів у краї, такого б точно не сталося в П(у)дкарпатті. Тут викладачі хабарів не брали б і тепер не беруть!
Ох, і що витворяє тая Україна з сараками русинами, сам Бог знає.
До слова. Нині в розпалі «жнива». Викладачі вітчизняних вишів збирають «урожай» на цілий рік... А відтак задаватимемо собі сотні запитань:
– І звідки у нас стільки неуків набралось?!..