Ювілей Степана Войтка

Сьогодні знаного в області футболіста, тренера, арбітра Степана Войтка вітають із чудовим ювілеєм — 70-річчяя від дня народження. Напередодні з ним зустрівся голова Закарпатського обласного осередку Асоціації спортивних журналістів України Василь Гаджега.
ВОЙТКО:
«ЗА МОЇ ТРУДИ ФУТБОЛ ВІДДЯЧИВ МЕНІ СТОРИЦЕЮ»
Шляхи до успіху ніколи не бувають легкими. Якби все складалося завжди добре, то й життя було би не цікавим. Бо лише тоді людина щаслива, коли поставлене перед собою завдання, якщо навіть на шляху до його здійснення виникнуть різні проблем, вирішить позитивно. Ця народна мудрість кому не знайома. А, як правило, добиваються свого лише ті люди, котрі настирливі в хорошому розумінні цього слова, працьовиті та наполегливі. До таких би відніс і ужгородця С. Войтка, котрий, як на мене, “не знімав зірок з неба”, але завжди намагався конкретну роботу доводити до логічного завершення.
Наша довідка: Степан Федорович Войтко народився 7 травня 1947 року в Ужгороді. Правий захисник. Футболом почав цікавитися з раннього дитинства, а ось займатися ним біль-менш серйозно —з 10-річного віку. Перший тренер — ужгородський фахівець Золтан Золтанович Дьєрфі, який понад 40 літ був найкращим наставником юної зміни в місті над Ужем. Понад 50 його вихованців захищали кращі клуби колишнього Союзу, серед них, звісно більшість виступала за місцеві команди майстрів — ужгородський “Спартак” (”Верховина”, “Говерла”) та мукачівські “Карпати”, а також київське ”Динамо”, армійські команди Львова, Одеси та Києва, львівські ”Карпати”, івано-франківське “Прикарпаття”, харківський “Металіст”, полтавський “Колгоспник” та інші.
У 1966 році С. Войтко вперше одягнув футболку команди майстрів — ФК ”Верховина” Ужгород (першість СРСР, клас “Б”).
19-річний ужгородець у цьому сезоні відіграв 32 календарні поєдинки із 38.
1967-1968 рр. — дійсну військову службу проходив у Смоленську, правильніше виступав за місцеву армійську команду “Іскра”, яка грала у тій же лізі, що й попередній його футбольний колектив.
У 1968 р. Степан повернувся до рідного міста і знову одягнув футболку ужгородської “Верховини”. За рідний клуб відіграв поспіль 5 сезонів (провів за ужгородців 200 офіційних ігор і став автором двох голів).
Начальник ФК “Говерла” Олександр Малець у своєму інтерв’ю про нашого героя сказав так: “Це справжній патріот своєї команди. Своєю активністю, енергією він доводив іншим, що можна, особливо у відповідальних матчах, грати через “не можу”.
У 1972 році у складі “Говерли” став срібним призером першості СРСР у 2-й лізі серед українських команд класу “А”.
З 1973 року Степан Федорович на тренерській роботі. Певний період був граючим тренером ФК “Радванка”, котрий виступав у чемпіонаті Закарпаття. У 1975 році його підопічні виграли золоті медалі чемпіонату області.
Далі С. Войтко працював дитячим тренером в ужгородській СДЮСШОР, де мав чудових колег і наставників: директор школи —Степан Сербайло, колеги — Олександр Філіп, Степан Асталош, Томаш Пфайфер та інші. Двічі збірна команда Закарпаття (1961-1962 р.н. та 1965-1966 р.н.), яку готував Степан Войтко, виборювала чемпіонські звання України серед школярів. У її складі грали майбутні гранди вітчизняного футболу, зокрема, змс СРСР Василь Рац та Іван Яремчук, мс СРСР Іван Дошкар, Олександр Еней, В’ячеслав Медвідь.
Переломним моментом у тренерській роботі С. Войтка став 1983 рік, коли його на посаду другого тренера запросив наставник ужгородського “Закарпаття” Іштван Шандор. Разом із цим чудовим фахівцем ужгородець пропрацював майже 5 сезонів.
1991 рік —С. Войтко очолив тренерський штаб ФК “Закарпаття”, який наступного сезону у підсумковій турнірній таблиці фінішував на високому 4-му місці (першість Незалежної України, 1-ша ліга, 2-га зона).
У 1997 році Степан Федорович очолив тренерський корпус мукачівських “Карпат”. Його у команду запросили після того, як мукачівці поспіль три матчі програли. Ось як згадує про перехід Степана Федоровича у мукачівську команду місцевий літописець Володимир Альошин: «І коли команда у черговий раз програла 0:3 ФК «Десні”, у керівництва клубу увірвався терпець. Т. Корпоная замінив С. Войтко. Під його орудою команда почала грати у видовищний футбол. З 9 проведених матчів під керівництвом Степана Войтка мукачівці у 4 здобули перемоги, стільки ж ігор звели внічию і лише в одному поєдинку зазнали фіаско. Завершили першість мукачівці на 5-му місці”.
Більше 10 років ужгородський фахівець працював з командою міста Матесалка (Угорщина). У цій команді грали ужгородці Володимир Вачіля, Мирослав Баб’як, а також Золтан Бокшо й Адальберт Домокош.
Після угорського вояжу С. Войтко працював дитячим тренером із футболу ДЮСШ управління освіти і науки облдержадміністрації, а також тренував СК «Кольчино», що виступав у крайовому чемпіонаті.
Степан Федорович —комунікабельна людина. Отож із ним вести мову, особливо, про футбол, який для нього став не лише основною роботою, але й хобі.

Степан Войтко

На вістрі атаки (зліва) правий захисник ужгородської «Говерли» Степан Войтко.
(Фото із власного архіва Степана Войтка)


Ексклюзивне інтерв’ю:
— Як все почалося?
— Футболом почав займатися рано. І за те, що пов’язав все своє свідоме життя із «грою мільйонів», завдячую насамперед першому тренеру Золтану Дьерфі-ст.. Цей гарний навчитель як ніхто інший умів знайти підхід до кожного свого вихованця. Любив найперше тих, хто старався виконувати його вказівки. Тренувалися ми на ужгородському стадіоні “Авангард”. Золтану Золтановичу завжди вдавалося створити дружній монолітній колектив однодумців. Як таких “білих” ворон у нас не було. Провів чимало ігор у складі збірної Закарпаття. Скажімо, в 1963 році наша команда серед 16-річних юнаків виграла престижний всесоюзний кубок “Дружба”. Запам’яталися найбільш принципові матчі з командами Литви, Латвії. Більшість футболістів, як правило, починають свою кар’єру форвардами, а завершують на зовсім інших позиціях. А у мене якось так склалося, що починав грати на позиції правого захисника так і залишився ним до останнього свого прощального матчу.
У 1966 році був учнем 11-го класу ужгородської середньої школи №10 і паралельно навчався азам футбольного ремесла у місцевій ДЮСШ. Разом зі мною у групі були такі у майбутньому відомі футболісти, як Євген Ортутай, Борис Миронов, Йосип Вагань, Володимир Якубик. Саме цей квартет і мене було зараховано в команду майстрів класу “Б” — ужгородську “Верховину”. До речі, зі мною разом в одному класі навчалися Євген Ортутай та Мікі Іванчев. У цей період тренерський штаб “Верховини” очолював екс-гравець і капітан київського “Динамо”, змс СРСР Михайло Михалина, а допомагав йому Іван Пажо, який ще в той час і сам виходив на футбольний газон. Принагідно згадати, що я встиг ще пограти з такими відомими футболістами, як Андрієм Гаваші, Василем Радиком, Степаном Грицо, Василем Ладані, із моїм ровесником, багаторазовим чемпіоном СРСР у складі київського “Динамо” та бронзовим призером олімпійських ігор Стефаном Решком. До речі, місяць тому в ужгородському спорткомплексі “Юність” відбувся гарний турнір із міні-футболу серед ветеранів, присвячений 70-річчю від дня народження нашого земляка. Місяць тому такий же ювілей відзначив ще один мій партнер по ужгородській “Верховині” берегівчанин Адальберт Белені.
У 1972 році в нас була дійсно класна команда. Вона була настільки добре укомплектована виконавцями, що якби наступного року кілька провідних гравців не переманили в інші імениті клуби, то ми реально могли претендувати на перше місце. Про це красномовно говорить і той факт, що ми в цьому ж році, в листопаді, на ужгородському стадіоні ”Аванград” обіграли одну з кращих команд колишнього Союзу— київське “Динамо”, до того ж із розгромним та “сухим” рахунком 4:0. А які були класні гравці у складі киян: Євген Рудаков, Володимир Соснихін, наш Стефан Решко, Володимир Матвієнко, Анатолій Трошкін, Володимир Мунтян, Віктор Колотов, Володимир Веремеєв і володар “Золотого м’яча” Олег Блохін.
— Найбільш пам’ятні матчі?
— Про один щойно розповів. А другий був, коли виступав за смоленську “Іскру”, яку тренували відомі фахівці Володимир Стрешний та Геннадій Макаров. Ми у Самарканді грали проти московського “Динамо”. У нашій команді був Георгій Ярцев, котрий згодом стане провідним гравцем московського “Спартака” та кращим бомбардиром у вищій лізі. Чомусь тоді мене тренери «попросили» виконувати функції не правого захисника, а лівого. Потім усе стало на свої місця, коли мені довелося опікувати самого Юрія Сьоміна, який був тоді одним з кращих форвардів колишнього Союзу (нині Ю. Сьомін— головний тренер московського “Локомотива”, а перед цим був наставником київського “Динамо” — Авт.). Ми, звичайно, програли з аналогічним рахунком, як від нас кияни в пам’ятному 1972 році (0:4). До речі, Юрій Павлович — теж мій ровесник, а своє 70-річчя святкуватиме завтра (11 травня). А ще матч запам’ятався тим, що стражем воріт у москвичів був прославлений і один із кращих голкіперів світу, володар “Золотого м’яча” Лев Яшин.
Запам’ятався ще один цікавий поєдинок збірної команди Закарпаття до складу якої входили гравці ужгородської “Верховини” та мукачівських “Карпат”. Ми провели цікавий поєдинок із німецькою командою елітного дивізіону з міста Цвікау. Закарпатці виступали в такому складі: воротар — Іван Ковач, польові гравці —Степан Товт, Василь Ладані, я, Володимир Пінковський, Степан Грицо, Юрій Чирков, мс СРСР Томаш Пфайфер, Микола Штець та мс СРСР Степан Варга. Той пам’ятний поєдинок ми виграли з рахунком 3:2. Про цей матч веду мову тільки через те, що в той період у області можна було укомплектувати таку команду, і головне з наших хлопців-закарпатців, котра батром могла би виступати у вищій лізі чемпіонату колишнього Союзу.
— Крім задоволення, що ще дав вам футбол?
— Багато. По-перше, якби не футбол, я би не зміг побувати в багатьох куточках колишнього Радянського Союзу та Європи. По-друге, і це найголовніше, ті хлопці, з котрими мені довелося вибігати на футбольний газон, стали справжніми друзями. Практично всі ми дружили сім’ями, а при зустрічах, як кажуть закарпатці, не годнисьмеся були наговорити, звичайно, про футбол і нашу молодість. Ех, були роки, був футбол. А сказав попереднє речення у минулому часі лише через те, що багатьох моїх цімборів уже нема серед нас. Із жалем у серці кажу, що залишили нас напрочуд гарні друзі. Серед них наші капітани Юрій Чирков та Йосип Вагань, чудові хлопці і фіглярі Іван Ковач та Володимир Пінковський, тренери Михалина, Товт, Пажо… Нехай усім їм наша закарпатська земля буде пухом.
— Що поробите — таке жорстоке життя. Але ми живі й повинні йти далі. Тим паче, що у Вас Степане Федоровичу, такий чудовий ювілей. І все ж чому після закінчення футбольної кар’єри вирішили зайнятися тренерським ремеслом?
— Відповідь однозначна — футбол, як кажуть, у мене в крові. Я його фанат, як скажімо, мій другий учитель Іштван Дьердьєвич Шандор. Без нього не мислю свого життя. Ще коли грав у командах, придивлявся до роботи тренерів, тобто уже тоді готувався до цієї цікавої й у той час відповідальної роботи. Я завдячую за корисні поради Золтану Дьерфі-ст., а також його синові теж Золтану, які привили мені любов до тренерського ремесла.
— Футбол тим і цікавий, що кінцевий результат практично не передбачуваний, правда, якщо на полі дві команди рівні за класом.
— Звичайно. Коли працював із Іштваном Шандором, то у нас було більше приємних хвилин, аніж розчарувань. Нам вдалося повернути глядача на трибуни, створити чудовий футбольний ансамбль, який на футбольному полі ніколи не фальшивив, а грав як по нотах. Крім того, ми намагалися в основному комплектувати команду із місцевих футболістів. Закріпились в “основі” молоді й перспективні Михайло Ловска, Елек Леврінц, Йосип Кароль, Ігор Надь, три Івани — Лукач, Гецко та Погоріляк й інші.
— Футбол — це свято. І він підносить чимало приємних сюрпризів, однак інколи, на жаль, й розчарувань?
— Це дійсно так. Але, згодьтеся, чомусь у пам’яті залишаються найприємніші спогади із футбольного життя. Посудіть самі. У 1984 році граємо в Києві зі столичними армійцями. Програємо 0:2 (голи у наші ворота провели рекордсмен 2-ої ліги першості СРСР Віктор Насташевський та наш земляк Іван Яремчук). І все ж таки ми із столиці привезли максимум очок. На 60-ій хвилині наш Василь Мартиненко з ігри забиває перший гол. Іван Погоріляк виходить на заміну на 75-ій хвилині, а через 6 хвилин зрівнює рахунок. 2:2. На 87-ій — ще одна заміна. На поле вийшов Віталій Гринюк, який через одну хвилину забиває переможний гол. Чим не сенсація? Чим не приємний спогад? Справді кажуть, що «м’яч круглий, а поле рівне».
— Трохи пофантазуймо. Якби знову повернулися молоді роки, куди б на цей раз повела ваша життєва стежина?
— Навіть не задумуючись знову би поринув у футбольне життя. Воно ж таке багатогранне й цікаве.
Шановний Степане Федоровичу. Прийміть найщиріші вітання з нагоди такого Вашого чудового ювілею. Нехай Ваше життя і надалі буде багатим: і на здоров’я, і на силу, і на добрих друзів. Зичимо Вам усіляких земних благ та гараздів, миру та Божої благодаті на многая і благая літа.

Поділись з друзями:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *