Про тріо Решків із Ключарок

Завтра, 26 березня, в ужгородському СК «Юність» відбудеться 1–ий всеукраїнський турнір із міні–футболу серед ветеранів (45 років+), присвячений легендарному футболісту змс СРСР С. М. Решку, якому вчора (24 березня) виповнилося 70 років.
На футбольному полі тріо Решків
(Троє Решків, брати Володимир та Стефан, син і племінник Петро, свого часу виступали за команди майстрів Мукачева, Ужгорода та Вінниці, а Стефан Михайлович ще й за одеський «Чорноморець», київське «Динамо» , першу збірну та олімпійську команди СРСР).


Суперкубок УЄФА Решко
Центральний
«Центральний захисник у команді! Таке визначення вже саме говорить за себе — «центральний!» Саме так визначив свого часу місце, а швидше роль С. Решка в “Динамо” пори найвищого злету середини 70-х років його товариш по команді Л. Буряк. А володар «Золотого м’яча» О. Блохін про нашого земляка сказав так: «Мені подобалася манера гри Стефана. Точна, непомітна, без зайвої жорстокості, а тим більше, грубості, він «обплітав» нападника тонким мереживом фінтів і обманних прийомів, що форварду не вдавалося вибратися з «павутини».
За зовнішньою делікатністю, інтелігентністю закарпатця стояли все ж непоступливість, справжній бійцівський характер. Скажімо, у матчі збірної СРСР проти північноірландців, — згадує той же Л. Буряк, — Стефана серйозно травмували, пошкодивши обличчя. Однак, попри засторогу лікаря, він залишався на полі, бо знав, що потрібен своїй команді.
Після футбольного сезону-74, коли чемпіонами СРСР уже вкотре стали київські динамівці, кожному гравцеві головний тренер В. Лобановський дав телеграфну характеристику. Про С. Решка він сказав наступне: “Грав надійно. Жодного слабкого виступу”. Як кажуть, тут коментарі зайві. А ще В. Лобановський казав: «Він був персональником високого класу — злим, чіпким, надійним. Для Решка найбільшим подразником був суперник високого класу — до гри проти такого він готувався особливо ретельно».
Наша довідка: Стефан Михайлович Решко народився 24 березня 1947 року в с. Ключарки, що на Мукачівщині. Заслужений майстер спорту СРСР (1975 рік). Після закінчення 8-го класу місцевої школи подався в Ужгород, де навчався в тамтешньому ПТУ №15. Мріяв опанувати спеціальність червонодеревника. Майбутній центрбек збірної СРСР спочатку виступав за ужгородський ФМК ім. О. Борканюка, на якому, до речі, працював.
Протягом 18 сезонів Стефан Михайлович одягав футболки ужгородської “Верховини” (1961 рік та 1963—1966 рр.), вінницького ”Локомотива” (1967—1968 рр.), одеського “Чорноморця” (1968—1970 рр.) та київського “Динамо” (1971–1978 рр). До речі, в дебютному 1971 році тільки Стефан Решко та Віталій Хмельницький за динамівців зіграли усі календарні матчі — по 30 ігор, Євген Рудаков та Сергій Доценко — по 29.
С. Решко у складі ФК «Динамо» Київ був 4–кратним чемпіоном СРСР (1971, 1974, 1975 та 1977 рр. та 2–кратним володарем Кубка СРСР (1974 та 1978 рр.). Єдиний із закарпатців, який у складі киян виборов Кубок Кубків та Суперкубок УЄФА (1975 рік). Він з ужгородцем Й. Сабо
У чемпіонатах СРСР провів 272 матчі (забив один гол): за “Динамо” — 200 поєдинків, “Чорноморець”— 72. Взагалі за команди майстрів зіграв 357 ігор і став автором одного голу. І той забив своєму земляку Золтану Мілесу з Мукачева. Коли і як це було?
21 вересня (неділя). Київ, стадіон «Центральний», 38 000 глядачів. «Динамо» Київ) — «Локомотив» Москва — 3:2 (1:1).
Голи: 1:0 — Решко (21 хв.), 1:1 – Уткін (41 хв.), 1:2 – Трусов (59 хв.), 2:2 — Колотов (64 хв.), 3:2 — Веремеєв (81 хв.).
Витяг із статті «Динамо» Київ – «Локомотив» Москва — 3:2.
«Якби футболісти московського «Локомотива» напередодні виступу у Києві дізналися, що на 59–ій хвилині зустрічі вони вестимуть перед — 2:1, то певно, самі б здивувалися. Справді, дивного у поєдинку було чимало. Ну, хоча б перший гол. Він також був першим м’ячем у вищій лізі на рахунку 28–річного Стефана Решка, який, зробивши відчайдушний ривок з центра поля, у не менш відчайдушному кидку головою відкрив рахунок»…
(В. Галинський, газета «Радянський спорт», 22 вересня 1975 р.).
У футбольному сезоні-70 Стефан Решко був капітаном одеського “Чорноморця”. Бронзовий призер Олімпійських ігор-76 (Монреаль, Канада). Учасник відбірного матчу чемпіонату Європи-76.
За першу збірну СРСР (1975-1976 рр.) провів 15 ігор, а за олімпійську (1976 рік) — 4.
Його прізвище у символічному списку “33 кращі футболісти СРСР” значилося один раз і приблизно 10 разів — “22 кращі футболісти УРСР”. С. Решко — єдиний закарпатець, який є володарем Кубка Кубків та Суперкубка УЄФА (1975 рік).
Стефан Решко закінчив три «виші»: педагогічний інститут, вищу школу МВСУ та повітряно-десантне училище, однак, із футболом не розлучився. Багато літ закарпатець працював головою Дисциплінарного комітету при ФФУ та інспектував календарні матчі у Вищій лізі чемпіонату України. Заслужений працівник фізичної культури України, доцент.
До речі, коли Стефан Михайлович у 1978 році завершив кар’єру гравця у званні старшого лейтенанта, йому запропонували посаду викладача у Вищій школі МВС України. І ось уже більше 35 літ закарпатський дядя Стьопа, а нині полковник міліції Національної академії міліції України — головний правоохоронець в українському футбольному господарстві.
Нагороджений орденами «За заслуги» ІІІ–го та ІІ-го ступенів (2004 та 2015 рр.).
— Якщо мова зайшла про міліцейську школу, — говорить Стефан Михайлович, — то до неї мене запрошували ще в середині 70-их років. Але тоді було не до неї. І взагалі, крім футболу, я ні про що інше не думав. Він мене полонив і я ним марив. Та, як кажуть, біда сама не ходить. Неприємний епізод про який хочу сказати поклав на мою футбольну кар’єру хрест. Це був 1978 рік. Ми тоді грали фінальний матч на Кубок СРСР з донецьким «Шахтарем». У боротьбі за верховий м’яч я вистрибнув разом із Старухіним. Мій партнер, на той час ще молодий Сергій Балтача, мабуть, не побачив мене і в падінні намагався вибити м’яч подалі від воріт. Але цей акробатичний трюк у нього не вийшов і він бутсою добряче «заїхав» мені в обличчя. У результаті — перелом, струс мозку, лікарняне ліжко. Дуже прикро. До того ж, як правило, практично ніколи не мав ігрових травм.
— І все ж ви задоволені тим, що стали викладачем міліцейської школи?
— Кажуть, що комусь потрібно й міліціонером працювати. До того ж, викладацька робота мені до вподоби. Ще в 1975 році почав заочно навчатися у Вищій міліцейській школі, і коли прийшов час «вішати бутси на гвіздок», пішов туди працювати… Починав рядовим викладачем на кафедрі, потім поступово вивчив прийоми затримки, самбо, вогневу підготовку. Закінчив екстерном Рязанське повітряно-десантне командне училище… Тепер я ще й інженер-механік…
— Всі колишні ваші партнери по «Динамо», як правило, подалися опановувати тренерську науку, а Решко — міліцейську. Чим можете мотивувати свій незвичний вибір? До речі, а є аналогічні приклади?
— (Сміється). Звичайно, ні, правда, за винятком Володі Мунтяна, який певний період працював у танковому училищі, й, до речі, дослужився до пана підполковника. Зараз він на заслуженому відпочинку й займається своєю улюбленою справою — тренує то одну то іншу команди, котрі виступають під прапором ПФЛ України. А більше й не пам’ятаю аби хтось після київського «Динамо» служив у армії, тим паче в силових структурах.
— «Динамо» — це добровільне спортивне товариство силових структур. Цікаво, а як футболістам присвоювали міліцейське звання?
— По-різному. Хто закінчив вищий навчальний заклад чи інститут фізкультури, присвоювали звання «лейтенант», а завершувати свою футбольну кар’єру можна було в ранзі капітана. Білою вороною, у хорошому розумінні цього слова, був володар «Золотого м’яча» Олег Блохін, який за видатні заслуги отримав майора. Правда, чин офіцера замалим з ним не зіграв злий жарт. Олег збирався їхати до Австрії, де уклав контракт із “Форвертсом”. Однак чиновники з МВС СРСР не випускали його, мовляв, як це так — міліціонер гратиме у капіталістів. Та Олег зробив по-своєму, махнувши на всіх і вся рукою.
Цікавий і той факт, що у «Динамо» зразка 1975-року лише двоє були не атестовані — Буряк та Коньков. Категорично відмовилися від погонів.
— Давайте згадаймо той період, коли юний Решко почав торувати футбольну стежину у великий спорт?
— Я народився в селі, неподалік районного центру Мукачева, в якому, як і в кожному населеному пункті Закарпаття, дітлахи уже з колиски марять отим футболом. Я почав грати рано, до того ж мав живого футболіста в батьківській оселі — старшого брата Володимира, з котрим, до речі, в 1967 та 1968 роках разом грали за вінницький «Локомотив». Крім нас двох у той період за цю команду виступало ще кілька хлопців-закарпатців, зокрема у воротах стояв Вільгельм Пфайфер із Сваляви, Імре Лендєл, Михайло Масинець, Янош Габовда. За вінничан майже через 20 років гратиме і мій племінник, старшого брата Володі син — Петро.
Своїм першим наставником вважаю відомого фахівця і статист закарпатського футболу В. В. Федаку, який в 1961 році порекомендував мене, 14–річного юнака, тренеру ужгородської «Верховини» змс СРСР М. Михалині.
(Пізніше Василь Васильович напише у своїй книзі “Закарпаття у спортивному вимірі”: “Я пишаюся тим, що був першим тренером братів Решків. Особливо радий за блискучі досягнення Стефана, одного з найтитулованіших закарпатських футболістів”).
— Стефане Михайловичу, після Ужгорода ви виступали за залізничників Вінниці, де отримали серйозну травму і знову повернулися в ужгородську ”Верховину”. Потім захищали кольори одеського “Чорноморця”, а відтак — київського “Динамо”, де відіграли 8 сезонів. Як ви опинилися в головній команді України?
— Одного разу приїхав тренер-селекціонер столичного ”Динамо” Антон Ідзковський і сказав мені: “Збирайся до столиці”. Та я у той час від тієї спокусливої пропозиції чомусь відмовився, хоча у кожного футболіста була одна мрія — грати за динамівський клуб. Правда, коли представники київського “Динамо” в 1971 році прийшли вдруге по мою душу, на цей раз ризикнув і відправився до столиці України. І треба такому ж статися. Того ж року мені усміхнулася її величність Фортуна. Дебют у складі киян для мене став “золотим”. Ми виграли чемпіонат СРСР. Це для мене було щось із серії фантастики. До речі, того року в “основі” киян зіграв усі календарні матчі — 30. Пригадую, як нині, вирішальну гру у Києві з ФК «Карпати» Львів. Бойова нічия (2:2) і коло пошани.
— Для кожного футболіста кожен зіграний матч по–своєму пам’ятний. Однак з поміж них є й такі, котрі найчастіше згадуєте під час зустрічей з колегами, давніми друзями, нарешті непосидющими журналістами.
— Безперечно, кожен матч чимось запам’ятався. Скажімо, три неприємні дуелі з “Араратом”. У 1973 році матч з настирливими й темпераментними вірменами у фіналі Кубка країни. Гадаю, справжні уболівальники із стажем пам’ятають той неприємний інцидент. А сталося все це під завісу напруженого і навіть нервозного поєдинку. Хтось із єреванців зробив діагональну передачу у наш карний майданчик. Фоменко вирішив пропустити м’яч, сподіваючись, що той потрапить у руки нашого воротаря Самохіна, який того дня заміняв хворого Рудакова. Та, наче з-під землі, між ними з’явився Іштоян. Удар — Самохін на місці, але другим пострілом Андреасян встановлює рівновагу. Однак, це півбіди. Справа у тім, що за дві хвилини перед тим Севідов провів заміни. Замість Блохіна та Буряка випустив Зуєва і Кондратова, аби ті теж могли отримати звання майстрів спорту СРСР. Тож у додатковий час ми опинилися майже без атакуючої лінії. Суперники ж єдиним шансом не знехтували — ударом зі штрафного вирвали перемогу. Після цього, звичайно, Севідова “попросили” у відставку. До кінця сезону виконував обов’язки головного тренера наш із тобою земляк М. Коман, а потім запросили Валерія Лобановського. Тепер інколи задумуюсь, а може, й добре, що тоді ми програли. Бо, можливо, тоді ”Динамо” би не очолив Валерій Васильович — ймовірно, не було б і таких гучних успіхів в історії українського клубу.
— А чим можна пояснити причини такого жорстокого ставлення до киян?
— Більшість просто заздрили нашим здобуткам. Якось спартаківець Прохоров казав мені: “Набридло. Усі лаври — лише вам. Дайте щось і нам виграти”. А ось те, що сталося в Єревані 1977 року, перевершило тамтешні події чотирирічної давнини. “Арарат” перебував у зоні вибування з Вищої ліги. У матчі з нами їм потрібно було двоє очок. Ми вже забезпечили собі золоті медалі, але хотіли допомогти львів’янам, які теж могли опинитися за бортом чемпіонату СРСР. Зустріли нас із хлібом-сіллю, просять віддати гру. Зрозуміло, відмовилися, грали серйозно і здобули перемогу. Пристрасті на трибунах під час зустрічі розгоралися. Своє незадоволення висловлювали і гравці “Арарата”. Після матчу вони, не впоравшись з нервами, накинулись на молодих наших гравців Бережного, Безсонова, Юрковського. Їм кулаками довелося відбиватися від футбольних хуліганів. Глядачі, обурені результатом, чатували біля виходу і були здатні, певно, розірвати нас на куски. Добре, що приїхав міністр МВС республіки, забезпечив нас ескортом, під охороною якого ми дісталися аеропорту. Автобус довіз до трапу літака.
Щодо пам’ятних матчів, то хочу згадати ще про один. У 1976 році московському “Спартаку” загрожувало прощання з класом найсильніших. Один із завершальних матчів червоно-білі мали провести у Києві. Напередодні почали лунати дзвінки з білокам’яної — допоможіть врятувати “Спартак”. Як би не так! Лобановський настанову промовив коротко: “Останнім часом багато розмов про спартаківський дух. Покажіть же, чого він вартий”. Програвши — 1:3, москвичі були в трансі. Вони й не думали-гадали, що у федерації футболу СРСР про все з “Динамо” не домовились. До того ж, нам же ці очки нічого не давали. Ось щоб такий патріотизм був сьогодні, то й матчі були б набагато цікавішими.
— Але були, мабуть, й такі матчі, що краще про них не згадувати?
— Це ж футбол. Заслуговує на увагу й випадок, що стався у футбольному сезоні-77. Цього року ми стали чемпіонами країни. Прилетіли до Москви на кубковий матч 1/4 фіналу із одноклубниками. Перед виходом на поле мій знайомий Маховиков каже: “Ох і поганяємо ми вас сьогодні”. “Жартівник”, — подумалось. Що не кажіть, але Саша тоді, як у воду дивився: 0:3 — подібного ляпасу ми давненько не отримували. А того року москвичі стали володарями Кубка СРСР, а ми — чемпіонами СРСР.
— Вважали себе жорстким оборонцем?
— До вашого відома, за всю кар’єру я отримав лише два попередження. У 1972 році у поєдинку з “Шахтарем” я стрибнув двома ногами назустріч суперникові. Рік по тому у матчі з московським “Спартаком” зупинив м’яч рукою. Нині за це отримав би червону картку, а тоді «нагородили» мене лише «гірчичником».
— Яку зі своїх численних нагород вважаєте найдорожчою?
— Медаль чемпіонату СРСР 1971 року. Й не тому, що вона у мене перша, а тому що “справжня”. На лицьовому боці зображені футболісти у боротьбі за м’яч, а на звороті напис: “С. Решко, 1971 рік”. Решта три — стандартні, такі вручали чемпіонам СРСР з усіх видів спорту.
— Вибачте, Стефане Михайловичу, але не можу втриматись, щоб не спитати про курйозний випадок у матчі з турками в Ізмірі 1975 року.
— “Не сып мне соль на рану”. Якщо серйозно, той матч практично нічого для нас не значив — путівка до фінального турніру європейської першості була у кишені. І все ж прикро. А вийшло ось що. Після дощу поле перетворилося на трясовину. Тож долю зустрічі міг визначити один-єдиний удар, навіть випадковий гол. Так і сталося. «Героєм» серед своїх виявився я, забивши гол… у власні ворота.
— Ви один з небагатьох гравців, кому поталанило тримати у руках Кубок володарів кубків УЄФА. Не забули той день?
— Звичайно, ні. До речі, пам’ятаєте слова з пісні:…«такое не забывается никогда”. До Базеля ми прибули чартерним рейсом напередодні матчу, 13 травня 1975 року. Перш за все, оглянули місто, побували в кінотеатрі, переглянули фільм, а інший вільний час просиділи біля телевізорів. У той час він для нас був ще екзотикою. Звичайно, провели розминку. Перед матчем відпочивали у номерах, читали привезені з Києва газети. Тепер конкретно про саму гру. Ми розпочали з розвідки — обережно, шукаючи найбільш вразливі місця суперників. ”Ференцварош” — міцний горішок. Однак, угорці чомусь на зелений газон вийшли бліді, як сніг, немов кимось перелякані. Ми їм, як мовиться, нашвидкоруч провели два м’ячі, а після першого тайму нам удалося проштовхнути ще один. Словом, безапеляційна перевага. На жаль, коло пошани не добігли: угорські “патріоти”, що не забули про політичні події майже 20-річної давності у Будапешті, закидали нас склянками та консервними банками. Зате у роздягальні запанувало справжнє свято! Жарти, поцілунки, вітальні промови членів делегації. Згадали про ящик “Мускатного”, заготовленого заздалегідь. У Борисполі нас зустрічали чудово. Уболівальників — море, нам навіть червону ковдру постелили біля трапу.
— Вдома, певно, “побавилися” святковим обідом?
— Куди там! З аеропорту повезли у Кончу-Заспу. Ніякого відпочинку — через три дні збірна у Києві мала зустрітися з ірландцями в рамках відбірного етапу чемпіонату континенту. У зустрічі був особливий підтекст. У Дубліні ми поступилися, а тепер же взяли реванш, і “стотисячник” стоячи вітав нас із цим успіхом, і, звичайно, із здобуттям єврокубка. Про що казати, коли ми не могли виїхати із стадіону бо фанати оточили автобус, і, здавалось, його перекинуть. Але це квіточки — після суперкубкового поєдинку з “Баварією” ми дві години сиділи в роздягальні, не могли вийти.
— Стефане Михайловичу, багато писалося у ЗМІ, говорилося по радіо та телебаченні про матч у Мюнхені за Суперкубок УЄФА (1975 рік), коли ви повністю ізолювали грізного голеадора господарів Герда Мюллера. Цю пам’ятну дуель, як правило, виграли ви. І у тому, що кияни два принципові поєдинки виграли в одного з грандів європейського футболу, до того ж із “сухими” результатами (1:0 та 2:0) чимала і ваша заслуга, бо володар різних коштовних “бутс” та м’ячів залишив поле без голу.
— Мюллер у той період був небезпечний для будь-якої команди. З першого погляду він на полі був майже непомітним, однак можна на пальцях перерахувати матчі, коли він ішов із поля “сухим”. І коли Лобановський перед грою викликав мене на індивідуальну бесіду й нагадав, що збірній Союзу у трьох матчах Герд провів сім м’ячів. «Для тебе м’яча не існує, повторював Валерій Васильович. — Ти маєш копіювати рухи форварда, діяти на випередження. Ні в якому разі його не чіпати, бо він, наче підрубане деревце, одразу впаде. Для тебе на полі є лише Мюллер. Сяде він на лавицю запасних, відпочиватимеш і ти».
— Із настановами тренера впоралися?
— Безперечно. Мюллер не те що не забив, навіть не мав нагоди для цього. Правда, був один такий момент у грі, коли моєму ”підопічному” здалося, що я проти нього порушив правила і він настирливо почав апелювати до італійського арбітра. Останній довго не думаючи “нагородив” форварда німецької збірної “гірчичником”. І все ж Мюллер злоби на мене не тримав, після фінального свистка підійшов і потиснув руку.
Витяг із газетного звіту про цей матч: «…Команди, у складах яких він виходив, святкували одну перемогу за іншою. Але ось зустрілися в першому матчі за Суперкубок-75 київське “Динамо” і мюнхенська “Баварія”. Нагадаємо, що перемога в цьому матчі дісталася киянам з рахунком 1:0 (гол-красень забив О. Блохін). На одностайну думку західнонімецьких оглядачів, «не пощастило» в цьому матчі Мюллеру, який так і не зміг створити реальної загрози воротам «Динамо». Справа в тому, що опіку зірки світового футболу тренери киян доручили чудовому захиснику Решку. А зробив він це за всіма правилами вищого футбольного мистецтва, начисто перегравши знаного бомбардира. А ще за рік до цього динамівці в матчі 1/8 фіналу розіграшу Кубка кубків зустрічалися у Франкфурті–на–Майні з фаворитом чемпіонату ФРН ФК «Ейнтрахт». У цьому матчі Стефану була доручена персональна опіка 28-річного Хельценбайна, який теж, як і Герд Мюллер, був гравцем збірної ФРН. І проти цієї зірки Стефан зіграв блискуче. Поєдинок закінчився на користь «Динамо» (3:2). Західнонімецька преса, коментуючи цю гру, констатувала як би повну відсутність в цьому матчі Хельценбайна, тому, що Решко «Сховав його від глядачів».
— І насамкінець про себе, про сім’ю.
— Сини Стефан, до речі, грав у юнацькій команді київського «Динамо» та Євген пов’язали свою долю з юриспруденцією. Стефан після юридичного факультету викладає, а Євген, закінчивши нашу академію, тепер бореться з економічною злочинністю. Я щасливий дідусь. Донька Вікторія подарувала мені онука, а нещодавно це зробив і старший син. Тому я не лише 4-кратний чемпіон СРСР, але і 2–кратний щасливий дідусь.
Так сталося, що у березні свої дні народження відзначають усі герої цього матеріалу (Петро – 3, Стефан – 24, а Володимир — 27 березня). Отож, їм усім зичимо доброго здоров’я, благополуччя, щастя, любові, успіхів, мирного неба над головою та вірних і надійних друзів.

Стефан Решко

Решко основа

Решко з м’ячем

Василь Гаджега,
голова обласного осередку Асоціації спортивних журналістів України.
#zakarpattsi

Поділись з друзями:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Один коментар “Про тріо Решків із Ключарок

  1. Бідзіля Микола

    Щиро вітаю славного земляка-закарптця Стефана Решко з ювілеєм!! Деякою мірою ми з Ним родичі, адже його рідна тітка Ліза Семенович – дружина мого двоюрідного брата академіка НАНУ Михайла Шуби…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *