Людина-легенда, яка живе серед нас

Ювіляр
Сьогодні, 19 січня, унікальній людині, рекордсмену з видобутку вугілля, футболісту, президенту ФК «Харчовик» Мукачево, а тепер директору мукачівського спортивно-оздоровчого комплексу (СОК) “Харчовик” І. І. Левку — 80.
Є люди, з якими не потрібно, як мовиться, і пуд солі з’їсти, аби вони стали для тебе справжніми друзями. Таких в автора матеріалу добрий десяток. Серед них і неординарна людина, яка все своє свідоме життя присвятила Праці та Футболу. Саме наполеглива праця у майбутньому стане тим основним важелем, котра з простого сільського хлопця зі Неліпино, що на Свалявщині, Іллі, а зараз Іллі Івановича Левка, зробила знаного на Донбасі шахтаря–героя, який даватиме «на гора» стільки вугілля, що перекриватиме рекорди знаних героїв праці Стаханова та Ізотова. Він навіть з Ізотовим знявся у документальному фільмі «Микита Ізотов», поставлений режисером М. Левковим.
У мене в руках пожовкла горлівська міська газета «Кочегарка» за 24 серпня 1968 року, де вміщена стаття «Ізотов на екрані». Про Ізотова його учень О. Степаненко розповідає так: «З Микитою Олексійовичем після того, як він навчив мене шахтарському ремеслу, стали друзями. Він —роботяга, проста й чудова людина, мудрий шахтар». Ці слова можна адресувати й нашому ювіляру, а також добавити: Ілля Іванович має своє життєве кредо — це сім’я, праця, порядність і завжди доводить будь-яку розпочату справу до логічного завершення.
Видати за зміну «на гора» 110 тон вугілля — це цифра перевищувала рекорди Стаханова–Ізотова. Але і у будні наш земляк працював за двох–трьох гірників. Закарпатця шанували, його портрет красувався на міській Дошці пошани, депутата Горлівської міської ради впізнавали у місті. Коли бригадир забійників І. Левко у середині 70-их років минулого століття вирішив повернутися на рідну батьківщину, то керівництво шахтоуправління й міськради все робило для того, щоб той залишився у Горлівці. Навіть показали документ, в якому був лист– клопотання про присвоєння йому героя праці. Але велике бажання повернутися до рідного батькового порогу взяло верх.
…Ми сидимо з ювіляром у його затишному кабінеті на мукачівському СОК «Харчовик». На стінах — сотні грамот, дипломів, на стелажах — кубки, м’ячі, шарфи та футболки, подаровані керівництвом різних команд. Невеличка спортивна бібліотечка. Серед книг — більшість цінних для Іллі Івановича. Ось хоча б взяти книгу «Атака» нашого славного форварда та тренера київського «Динамо» Михайла Комана з Виноградова з яким Ілля Іванович підтримував тісні зв’язки. Більше 10 років поспіль Михайло Михайлович, коли працював з ФК «Динамо–3» Київ, приїжджав сюди з гравцями на навчально-тренувальні збори. Тут кілька книг про київське «Динамо», автором яких був мій давній товариш і колега зі столиці, літописець цього клубу Максим Максимов. Тут часто можна було зустріти нашого олімпійського чемпіона Йожефа Бецу, екс-гравців київського «Динамо» Тиберія Поповича, Василя Напуду, Василя Турянчика…
А найдорожчим сувеніром у кабінеті Іллі Івановича є подарунок на 60-річчя від шахтарів із його бригади, де на вугільній «брилі» виведене вітання «З 60-літтям, шановний і дорогий наш бригадире». І підпис: «Гірники бригади І. Левка із шахти ім. Гагаріна».
Чим старшими ми стаємо, тим частіше повертаємося у наше дитинство. Це зробив і наш ювіляр. Йому слово.
Левко: «Воєнне лихоліття у мене, семирічного хлопця з бідної сільської родини, в якій було дев’ять осіб, залишилося в пам’яті. Наше село Неліпино було окуповано німцями та угорцями. Пригадую, як забирали євреїв на візках з дітьми, у кожного на грудях були наклеєні ярлики.
Згадується і такий епізод. Взимку у селі на лижах із гір спустилися розвідники-партизани й опинилися навпроти нашої солом’яної хати і запитали, чи є у селі німці. У цей час майже в кожному селі були зрадники. У нас був один циган, який служив агентом в окупантів. Його будиночок був крайнім у селі. У нього відповідь була проста: «Німців нема». Можете спокійно переночувати, а я тим часом побіжу й куплю вам хліба і сала». Тому мати і тітка попередили розвідників про небезпеку. Через 30-40 хвилин німецькі та угорські солдати були на околиці села, але розвідники встигли піти в ліс. Пригадую звільнення нашого села в жовтні 1944 року. Лавина радянських солдатів спускалася з гір. Це був великий наступ. І через 3-4 дні велика кількість полонених німців, угорців колонами йшли по нашій вузькій сільській вулиці.
Після звільнення нашого села багато моїх односельчан пішли на фронт. Серед них була і моя сестра Марія.
У нашій солом’яній хатині була одна кімната та сіни, але ми жили дружно, ніколи не сварилися. Роки йшли, ми підростали. Повернулася сестра з війни і вийшла заміж. Братів забрали на дійсну військову службу. Я був найменшеньким і навчався у місцевій школі. Поки було тепло ходив босоніж, а взимку доношував старе взуття старших братів і сестричок. З горем закінчив 7 класів. Була одна відрада. Мене тимчасово взяли на роботу в місцевий лісопильний цех на місце сестри, яка пішла в декрет. Повернулися брати з армійської служби, а роботи — катма. Троє моїх братів подалися на Донбас з надією знайти роботу і тим самим допомогти грошима нашій сім’ї.
У 17 років я із своїм 18–річним товаришем вирішив теж податися до братів на Донбас. Про те, як їхали на Донбас можна говорити півдня. Ми трохи розжилися на дорогу салом і хлібом, а у мене у кишені було ще 5 рублів. На дах потяга викарабкалися на станції «Санаторій «Карпати». Їхали з пригодами. Коли тепер про них згадую, то інколи сміюся, або чухаю долонею потилицю. Від диму з потягів, а попереду їх було два, ми були схожими на негрів або кочегарів вищого ґатунку. І коли в Алчевську зайшли до гуртожитку, де проживав середульший брат Андрій, то він мене спочатку не впізнав, а потім були обійми і довга розмова. Він працював на шахті №10 імені Артема. Брат найперше відвів нас у душову. Поки ми милися він приніс нам одіж, а наше лахміття викинув у мусорне відро. Мимоволі подумав: «Нарешті і ми стали білими людьми — помилися, нормально поїли, одяглися пристойно й лягли у чисте ліжко.
Зранку з братом подалися на шахту. Зайшли до його начальника. Після короткого інструктажу директор шахти нам підписав заяви на роботу учнями до забійників, а саме оформлення провів начальник відділу кадрів. Після 10-денного навчання та здачі відповідних екзаменів мого товариша взяли у шахту, а мені запропонували роботу на лісовому складі, пояснивши мені тим, що мені нема 18 років, а до цього віку юнаків працювати у шахті не допускають.
У той час на шахтах працювало приблизно половина тих, хто ще вчора сидів у військових таборах, кожен третій був учорашній солдат, який згідно наказу змушений був відпрацювати 3 роки в шахті і лише потім — дембель, правда, якщо залишився живим. (Армійську службу і шахтарську повинність пройшов і батько автора матеріалу — В. Гаджега). Шахтарі зі стажем запропонували мені «набавити» рік. Я віддав їм свій паспорт і один із них акуратно «зняв» цифру 8 на одному листку, а замість неї написав майже тим же почерком цифру сім. Але трапилася осічка, коли цю саму операцію робили на іншому листку. Через необережність вони замість цифри «7» поставили жирну чорнильну пляму. Паспорт був зіпсований. А за підробку паспорта можна було «загриміти» в тюрягу. Я попрощався з братом Андрієм і подався до старшого брата, який проживав у Ровеньках. Із ним ми теж зайшли до начальника відділу кадрів, якому розповів про всі свої походеньки з паспортом і той порадив мені, якщо мене припишуть на приватній квартирі на рік старше, то він прийме мене на роботу. Я так і зробив. Через 5 днів я став шахтарем. Після 10–денних курсів вперше опустилися у шахту, яка, за словами інструктора, була на глибині 850 метрів, а довжина її була до 3 кілометрів. Працював у бригаді, де було 60 чоловік. Через три роки став бригадиром і оператором вугільного комбайну «Донбас». Правда, на іншій шахті «Капітальна» добували вугілля лише відбійним молотком. Норма за зміну складала 8-9 тон. Я уже тоді протягом зміни міг легко видати «на гора», як мінімум три норми.
Армійська служба теж запам’яталася?
Мені було 20 років, коли мене призвали на військову службу. Із Донбасу аж на Далекий Схід Росії добиралися допризовники у вагоні–телятнику аж 17 діб. У Новосибірську нам влаштували банний день, потім через бурхливу річку Амур переправили на поромі й остаточна зупинка — станиця Совгань. Звідти ще три дні пішки йшли вглиб тайги. Так добралися до польового госпіталю , де лікарі та офіцери розподілили допризовників в армійські частини. Хлопців невисокого росту відправляли на підводні човни, інших – на кораблі , в авіацію і будівельний батальйон. Я попав на корабель. У навчальному центрі отримав військову спеціальність. Сама служба була цікавою, бо були молодими і сильними.
Після армійської служби знову повернувся на попередню роботу на Донбас. Були перемоги, рекорди, нагороди… Та були й дні про які не хочеться і згадувати. Мені, скажімо, після аварії довелося з іншими двома гірниками майже три доби перебувати під землею на глибині майже один кілометр. Слава Богу, що нас рятувальники спасли. Але були і жахливі факти. Скажу відверто, що протягом 9 років з моєї бригади майже кожен 4-5 гірник не піднявся на поверхню землі живим. Такі факти непоодинокі і тепер. Скажімо, торік на шахті «Степова», що на Львівщині, відразу загинуло 8 чоловік. А ще більше залишилося калік на все життя.
Про це тепер не годиться говорити, адже у Вас такий чудовий ювілей. Ви не лише були передовиком на Донбасі, але і вдома. Ви успішно працювали на Мукачівському пивзаводі, де відразу були начальником трьох цехів, при цьому підприємстві створили ФК «Харчовик», де спочатку були гравцем, а відтак стали керівником і спонсором цієї команди. Але найбільше Вас знають мукачівці, а відтак і в області, як директора спортивно–оздоровчого комплексу «Харчовик». Будь ласка, кількома словами розкажіть про Ваше останнє дітище, тобто про стадіон?
— За пивзаводом було велике звалище. Мій хороший цімбора Тиберій Попович, який свого часу грав за київське «Динамо» і працював начальником відділу футболу при Центральній раді ДСТ «Колос», запропонував мені там побудувати футбольне поле, адже наша команда не мала свого стадіону, де могла приймати гостей. До того ж, Тиберій Ладиславович пообіцяв, що знайде і певну суму коштів для того, щоб розпочати роботи. Тепер таких стадіонів, як мій, в області, думаю, що набереться 3-4. Адже на «Харчовику» є два футбольні поля, готель та їдальня на 100 місць, сауна, тренажерний та тенісний зали. На ньому проводяться не лише футбольні поєдинки, але й тренуються члени збірної команди України з легкої атлетики, команди майстрів з багатьох регіонів проводять навчально–тренувальні збори тощо.
Перевага цього стадіону над іншими ще і у тому, що він розташований у самому Мукачеві, але від гомінкої траси він далеченько — 450-500 метрів. Тому повітря тут чисте, п’янке, а зранку на зарядку усіх будить не годинник, а горластий півень. Я тримаю живність з тим, щоб моїм гостям на стіл подавали лише екологічно чисті продукти.
Ілля Іванович, як у тій приказці: «І жнець, і швець, і на дуді гравець». Одне слово, він на всі руки майстер, а на Закарпатті про таких людей кажуть: «Справжній ґазда». Він не лише зі своєю працелюбною сім’єю (донькою Лілією, зятем Іваном та двома внучками Наталією та Тетяною) дає лад на спорткомплексі, але подбав і про свій сімейний затишний будинок-теремок, де всім весело й гарно, де завжди тепло, зручно й затишно.
Шановний ювіляре, нехай і надалі у Вашій оселі панує злагода, добробут, благополуччя, завжди лине милий серцю дитячий лепіт. Щастя, добра, здоров’я, надійних друзів Вам нині, завтра і завжди.

Василь Гаджега,
голова обласного осередку Асоціації спортивних журналістів України.

Поділись з друзями:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *