Генерал футбольного жіночого полку

Так назвав матеріал після того, як учора (2.ХІ. 2017 р.) переговорив із директором Виноградівської ДЮСШ, екс-гравцем команд майстрів Василем Розгоні, котрий цікавився у мене коли похорон його друга і колеги Федора Варги. Я відповів: у суботу (4 листопада) в Ужгороді, на Кальварії, о 12. 30.
Мертва тишина у слухавці була добрих 10-15 секунд, а далі співрозмовник почав: «Ви знаєте, що такого організатора саме футбольних турнірів і різних змагань серед жінок ніколи не було і, гадаю, не буде. Він цікавився усім, що стосувалося дамського футболу у нашому краї. Свічка справжнього генерала жіночого полку на Закарпатті згасла. Коли і у котрих руках вона знову спалахне? Дуже важке собі запитання задав, бо такої людини, як Федір Золтанович, на жаль, поки-що у краї не бачу.
По-різному складаються долі футболістів, що вішають бутси «на цвях». Одні стають тренерами, інші йдуть у бізнес, треті — на виробництво. Федір Варга вибрав професію ближчу до душі, однак є одне «але». Річ у тім, що Федір Золтанович не тільки готував молоду зміну футболістів, але й предметно займався пропагандою виду спорту N1 серед дівчат. Крім групою ужгородських школярок, серед яких було і чимало перспективних, а також кандидатів до національної збірної, він створив і очолював комітет жіночого футболу при ФФЗ, а також був головним тренером збірної амазонок краю, яка в 2006 році здобула бронзові нагороди на молодіжних іграх України. Приємним був той факт, що нагороди закарпаткам вручали президент ФФУ Г. Суркіс та володар «Золотого м’яча», екс-головний тренер національної збірної, найтитулованіший футболіст ХХ-го століття О. Блохін.
Наша довідка: Федір Золтанович Варга народився 30 березня 1946 року у Чопі. Півзахисник, форвард. Арбітр республіканської категорії. Вже у 13 літ почав грати за “дубль” чопського “Локомотива”, який виступав на першість області. Першим своїм тренером вважає відомого екс–гравця та капітана київського “Динамо” в 50-ті роки М. М. Михалину, який у той період працював дитячим тренером у місті залізничників. Та чи не найбільше допоміг Федору в становленні його, як футболіста, знаний в області фахівець З. З. Дьєрфі, який запросив хлопця до юнацької збірної Закарпаття.
У 1962 р. в її складі став срібним призером юнацького чемпіонату України (U-16).
1964 рік — дебют в “основі” ужгородської «Верховини» (11 матчів), яку тренував його перший наставник М. Михалина. Наступного року ужгородці, які виступали на першість СРСР серед команд майстрів класу ”Б”, зайняли в своїй підгрупі 3–тє місце, а у стикових іграх посіли 9–ту сходинку в підсумковій турнірній таблиці. Правда, Ф. Варга у цьому році відіграв за ужгородців лише 1–ше коло (10 поєдинків), а завершував сезон уже у складі хмельницького «Динамо» (8 матчів і один гол).
Чи не найбільше закарпатець перебував у складі одеського СКА, який у 1966 році виступав серед елітних команд СРСР. Протягом трьох років (1966–1968 рр.) за одеських армійців він провів 69 календарних поєдинків і до свого гольового реєстру записав 6 голів.
Ще один сезон (1969 рік) наш земляк провів у команді майстрів, яка виступала у Вищій лізі чемпіонату СРСР — це ФК «Зоря» Ворошиловоград (8 ігор), яка тоді здобула почесне 5–те місце у чемпіонаті СРСР серед команд 1–ої групи класу «А». А через три роки (1972 рік) у складі цієї команди голкіпер Михайло Форкаш із Виноградівщини стане чемпіоном СРСР.
У 1970 році Ф. Варга перебував у складі кадіївського «Шахтаря» (2 ліга), яку тренував відомий екс-гравець київського «Динамо» та збірної СРСР Віктор Трохимович Фомін.
1971 рік — знову як і колись одягнув футболку рідного ужгородського ФК «Говерла» (36 ігор і один гол).
Після цього Федір Золтанович виступав за мукачівські «Карпати» (1972 р.), які грали у чемпіонаті УРСР серед КФК.
1975–1976 рр. — захищав кольори футбольної команди Ужгородського заводу нестандартного обладнання.
З 1977 р. почав працювати тренером у ДЮСШ «Гарт», де директором був В. Іщенко, який пізніше стане начальником жіночого ГК «Карпати» Ужгород.
Ф. Варга свого часу тренував збірну області, яка у 1980 році стала переможницею ДСТ «Гарт» УРСР. За цю команду виступали такі у майбутньому відомі гравці, як В. Овсієнко, А. Апіян, О. Желізняк та інші.
У цьому ж році його підопічні стали також переможцями традиційного міжнародного турніру у честь змс СРСР Стефана Решка. У фіналі ужгородські школярі обіграли збірну Одеси у складі якої був майбутній член збірної України та німецького «Вердера» Віктор Скрипник. Крім того, у попередній грі підопічні Ф. Варги виграли від збірної Грузії, тренером якої був екс–гравець збірної СРСР та тбіліського «Динамо» Р. Шенгелія.
З 1983 р.взяв до рук суддійський свисток і почав обслуговувати футбольні матчі, як арбітр. Спочатку це були ігри на першість і чемпіонат області, а відтак — чемпіонат УРСР серед КФК і першість СРСР (2–га ліга).
1986–1996 рр. — очолював колегію суддів Закарпаття.
2001– 2016 рр. — працював дитячим тренером дівчат у ЗОДЮСШ управління освіти та науки облдержадміністрації (директор Юрій Ленарт). Був одним із організаторів різних змагань та турнірів із футболу серед дівчат.
До останніх днів свого життя працював делегатом ФФЗ на матчах чемпіонату та першості Закарпаття.
Не стало знаного фахівця футбольного цеху 2 листопада 2017 року. А у травні ц. р. ми з ним бесідували в ужгородському СК «Юність», де він останні роки «пропадав» цілими днями.
— Федоре Золтановичу, як прийшли у футбол? Можливо, батьки, родичі допомогли зробити вибір?
— Серйозно захопився цим видом спорту в 10 років. А приблизно у 13 чи 14 уже вибігав на футбольні поля у складі резервістів чопського «Локомотива», який грав на першість області.
— Кілька слів, як проходив чемпіонат України серед юнацьких команд?
— У нас в зоні було 4 команди із Західних областей. Ми з однаковим рахунком 3:1 обіграли львівських та буковинських ровесників, а також (3:2) — прикарпатців з Івано–Франківська. Однак, у нас під час останнього матчу виявили підставку й нам зарахували технічну поразку. Та цей програш на розподіл місць у зоні не вплинув. А в Алушті ми у фінальній пульці (1/2 фіналу) обіграли київських ровесників із рахунком 3:1. Зі штрафної позначки мені вдалося забити два м’ячі. До речі, за киян грав майбутній гранд вітчизняного футболу Володимир Мунтян, який у 1969 та 1970 рр. був визнаним кращим футболістом СРСР. Правда, у фіналі ми отримали фіаско від збірної Одеської області з досить непристойним результатом, до того ж “сухим” 0:4!. Раз на раз не приходиться.
— Перша ваша команда майстрів — це ужгородська «Верховина». Що найбільше у ній запам’яталося?
— Тоді колектив підібрався непоганий. І ті завдання, котрі ставили перед нами тренери та керівництво команди, ми виконували. Правда, мене в команду запросили у той час, коли футбольний марафон уже наближався до фінішу, Тому я зіграв лише 11 ігор. Мені вдалося пограти ще з такими ветеранами, як Андрієм Гаваші, Степаном Сербайлом, Іваном Пажо. До речі, останній тоді грав разом зі мною форвардом і став кращим голедором команди.
— А яка була причина, що серед сезону тренерів Михалину та Вейга відсторонили від команди?
— Причин було декілька. Я вже казав, що колектив підібрався однодумців, як досвідчених так і перспективних молодих виконавців. Однак, атмосфера в команді, як кажуть «храмала». А їх відставка відбулася після того, як ми «у рідних стінах» програли одному із аутсайдерів — ФК «Спартак» Могильов, до того ж із ганебним результатом 0:3. Після цього на посаду головного тренера запросили мукачівця, екс-форварда ужгородського «Спартака» Бориса Калинова, а його помічником став Євген Гомонай і теж із Мукачева. І справи в команді відразу пішли по висхідній. Як результат — 3–тє місце у підгрупі й 9 — після стикових ігор.Особливо нам вдався фінішній спурт. Наступного сезону у нас дебютував Стефан Решко, але мене після першого кола призвали на дійсну військову службу. Її проходив у Хмельницькому, правильніше грав за місцевий ФК «Динамо». У цій команді уже був наш земляк Іван Герег із Хуста, котрий згодом (1969 р.) у складі львівських «Карпат» стане володарем Кубка СРСР. А ворота хмельничан захищав майбутній рефері ФІФА Мирослав Ступар із Прикарпаття.
— А як потрапили в Одесу? Кажуть, що через травму вам вдалося пограти на найвищому рівні.
— (сміється) Через півроку у Хмельницьку отримав важку травму – розрив зв’язок гомілкової стопи. Із тренером Євгеном Лемешком, який не горів бажанням «возитися» з травмованими, розмови як такої не відбулося і мене, як військовослужбовця відправили до одеського СКА, де тренером працював Олексій Мамикін. Не пройшло і двох місяців, як з’явився на тренуванні. Наставнику моя гра сподобалася й невдовзі потрапив до «основи». Команда у цей період виступала серед кращих клубів Радянського Союзу. Дуже запам’ятав епізод, коли в дебютному для себе матчі в 1966 році вийшов на поле проти тбіліського «Динамо». У цей час в Одесі проводив поєдинок серед команд класу «Б» першості СРСР мій колишній ФК «Динамо» Хмельницький. Їх суперником був місцевий ФК «Автомобіліст». Хмельничани усією командою були на матчі СКА Одеса–«Динамо» Тбілісі. Після його завершення всі вони мене вітали з дебютом у вищій лізі, всі, окрім тренера Є. Лемешка. Ось так вийшло, що нещасний випадок дав мені шанс пограти у команді, яка виступала в елітному дивізіоні чемпіонату СРСР.
— А як гралося в Одесі?
— Взагалі того року армійці Одеси “вилетіли” з “вишки”. Причини важко назвати, але одна з них, як на мене, це дві команди утримувати в одному місті в елітній лізі — аж занадто важко. Але до цього йшло не тільки в 1966 році, а й попереднього, коли одесити теж зайняли останнє місце в підсумковій турнірній таблиці. Їх не понизили у ранзі лише через те, що розширили елітну лігу з 17 команд до 19.
— У складі СКА проти яких команд довелося грати?
— Проти еліти вітчизняного футболу. Як уже згадував вище свій дебютний матч у складі СКА провів проти тбіліського «Динамо». Він завершився бойовою нульовою нічиєю. Аналогічний рахунок був і в матчі-відповіді. Навіть із московським “Спартаком” двічі розійшлися мирно (1:1). А ось дербі зі ”Чорноморцем” ми один матч програли (0:2), а другий з мінімальним рахунком 1:0 виграли. Це наша була єдина перемога в тому пам’ятному 1966 році. До речі, за «чорноморців того сезону виступало тріо екс-київських динамівців (Віктор Каневський, Олег Бакзилевич та Валерій Лобановський). у цьому сезоні хоча й відстали від куйбишевського ФК «Крила Рад» на 15 очок (передостаннє місце – Авт.), але нам просто не везло. З 36 ігор ми програли з мінімальним результатом 10 матчів і 13 ігор зіграли внічию. Але, як кажуть, після бою кулаками не махають.
— І все ж Федоре Золтановичу, далеко не кожен свого часу грав проти таких грандів радянського футболу як змс СРСР Іванова, Вороніна, Стрельцова (”Торпедо” М.), Шестерньова (”ЦСКА”), Малофеєва, Мозера (”Динамо” Мн.), Яшина, Царьова, Маслова, Соловйова (”Динамо” М.), Месхі, Метревелі, Хурцілава (”Динамо” Тб.), Маслаченка, Крутікова, Логофета, Нетто (”Спартак” М.) та “зіркової” команди того періоду — київського “Динамо”.
— Коли тепер перерахували прізвища, то мені по спині, як кажуть, пробігли мурашки. Я гордий тільки уже тим, що мені разом із цими великими футболістами довелося вибігати на футбольний газон. Це — круто!, як любить говорити нинішня молодь.
Зі СКА в 1969 році перейшов до луганської «Зорі», але там у мене не склалася співпраця з тренером Віктором Гурієвим, і разом ще з кількома гравцями перейшли до складу ФК «Машук» (П’ятигорськ). Але, на жаль, через протест луганської «Зорі» мені заборонили впродовж 2-х років грати на професійному рівні. Тому знову повернувся до рідного Чопа й півроку захищав кольори рідного «Локомотива», а (1971 рік) завершував кар’єру в ужгородській «Говерлі». У цьому сезоні за команду провів 36 календарних матчів і забив один гол. У 27 років повісив бутси на гвіздок і почав займатися арбітражем.
Проводив матчі всесоюзної другої ліги. Пам’ятаю, що упродовж суддівської кар’єри обслуговував три матчі в Одесі за участю місцевого СКА. Армійці усі ці ігри програли. Уболівальники тоді в мій адрес кричали: «Варга, ми тебе навчили грати футбол, ми тебе навчимо ще й судити!». Згодом став інспектором, а потім перейшов на тренерську роботу.
— Цікаво, чому в тренерській роботі обрали саме жіночий футбол?
— Тренером жіночої команди став за волею випадку. Проходила спартакіада області й Ужгород не мав жіночої команди, тож Леонід Городний, який тоді був головою обласного відділення НОК України доручив мені в короткі терміни підготувати жіночий футбольний колектив. На майданчик привели мені гандболісток. Я коротко пояснив їм футбольні правила, навчив азам гри в футбол і одразу поїхали на турнір. А вже під час змагань дійшли до фіналу, в якому перемогли команду Волівця. Після цього успіху вирішили спробувати свої сили на загальноукраїнському рівні. Чемпіонат України проходив у Чернігові. У першому матчі поступилися господаркам, зате перемогли кримчанок та луганчанок, а у матчі за третє місце поступилися збірній Донецької області. Після 2002 року збірна області щороку брала участь у чемпіонаті України серед жіночих команд, а у 2006 році молодіжна жіноча команда краю вперше стала бронзовим призером першості України.
— Яка ситуація нині в краї з розвитком жіночого футболу?
— Після того як жіночий футбол став олімпійським видом спорту (1996 рік) до нього в Україні та області повернулися обличчям. Тепер в області проводиться чемпіонат та кубок області, багато різних турнірів серед дівочих команд.
— Кілька слів про своїх вихованок і взагалі про знаних гравчинь, які проходили футбольну школу у Закарпатті.
—Їх є чимало. Є серед них і ті, які вже самі працюють дитячими тренерами. Мова йде про мою хорошу вихованку Крістіну Костевку, яка тепер працює з тими дівчатами, з якими я свого часу починав. Життя, як кажуть, не стоїть на місці. Щодо кращих наших футболісток, які свого часу здобували медалі різного ґатунку в чемпіонатах Росії та України. Ганна Костраба з гірського села Лисичево, що на Іршавщині — це легенда з легенд. У нас нема футболіста в області, аби володів стількома титулами, як наша землячка. До речі, тепер вона працює дитячим тренером на Іршавщині. У складах російських ФК «Енергія Воронеж, ФК «Лада» Толяті та ФК «Зірка» Перм вона була 8–микратним чемпіоном та 9–кратним володарем кубка Росії. Та про що ми говоримо, коли закарпатка у свої 42 роки у календарному матчі (чемпіонат Росії-09) забила свій останній гол на 90-ій хвилині. А всього протягом 19 років своїх виступів за команди майстрів на найвищому рівні (1990–2009 рр.) вона у ворота суперниць провела 51 гол. 10 років поспіль була членом збірної України. Далеко відомі за межами області й такі наші вихованки, як-от: Іветта Петер, Алла Ковбаснюк, Олена Дмітрієнко, Наталія Стасьо, Любов Куніна, Ніколетта Ковач, Анастасія Сірмай, Руслана Буц, Вікторія Рапа, Олександра Сулейманова. Футболки юнацьких і молодіжних збірних України також одягали Надія Куніна (U-15), Олександра Сулейманова (U-17), Анастасія Сірмай (U-19), Вікторія Рапа (U-21). Як бачимо, результат роботи є.
— А як пройшов останній чемпіонат області серед дівчат?
— Перш за все приємним фактом є той, що у чемпіонаті Закарпаття–16 взяло участь 12 команд. А переможцями стали представниці ДЮСШ Іршавського р-ну. 2–ге місце – в команди ЗО ДЮСШ Ужгород, 3–тє – ДЮСШ Рахівського р-ну. Порадувала географія учасників. У чемпіонаті були представлені команди В. Березнянського, Перечинського, Ужгородського, Мукачівського, Іршавського, Виноградівського, Хустського, Тячівського, Рахівського р-нів та міста Ужгород. Серед дівчат 1988 року народження та молодші перемогу здобули футболісти ЗО ДЮСШ (Ужгород). Срібні медалі – в команди ДЮСШ Рахівського р-ну, бронза – у ДЮСШ «Колос» Виноградівського р-ну. Кубок області серед жіночих команд без обмеження віку здобули футболістки ДЮСШ Рахівського р-ну. На другому місці – ДЮСШ «Колос» Виноградівського р-ну, на третьому – ЗО ДЮСШ м.Ужгород.
Треба наголосити і той факт, що нині у футбольних секціях краю займається приблизно 400 дівчат. Найбільше їх в Ужгороді, Виноградівському, Рахівському, Іршавському, Мукачівському та Тячівському районах. Є певні успіхи у дамського футболу на Перечинщині та Великоберезнянщині. А ось у Мукачеві, де у 70-ті роки минулого століття були по 2-3 команди, що виступали у чемпіонаті та першості області, а також були переможцями та призерами, на сьогодні тут жіночий футбол, на жаль, опинився на задвірках.
Я задоволений роботою своїх колег, зокрема В. Розгоні та М. Газдою у Виноградівському, І. Дячук та В. Головчаком у Рахівському, М. Ляхом та В. Жупанином в Іршавському, В. Федяєм та Є. Качуром у Мукачівському районах. З ними за останні 15 років ми провели не один десяток цікавих змагань та турнірів.

Василь Гаджега,
голова обласного відділення Асоціації спортивних журналістів України.

2016 р. Витяг із газетної статті. Назва матеріалу: «ЗОДЮСШ Ужгород чемпіон області серед дівчат» (на знімку)
В ужгородському СК «Юність» пройшов чемпіонат Закарпаття серед жіночих команд у якому взяли участь 21 команда. У фіналі, де зустрілися три команди–переможниці своїх зон, змагання провели за круговою системою. Дівчата з мукачівської ДЮСШ поступилися ровесницям з Рахова та вихованкам із ужгородської ЗОДЮСШ з однаковим результатом 0:1, а рахівчанки з ужгородками зіграли внічию (0:0) і набрали однакову кількість очок (по 4).
Арбітри поєдинку Й. Шитєв та М. Митровський вирішили, що команди мають зіграти золотий поєдинок, в якому знову не було виявлено переможця. Післяматчеві пенальті точніше пробили господарки (2:0).
Отже, переможцями стали вихованки тренера ЗОДЮСШ Ужгород Ф. Варги (на фото справа).
Після завершення футбольної кар’єри чимало закарпатських футболістів стали арбітрами з виду спорту №1 у світі. На знімку (зліва направо) екс-гравці ФК «Говерла» Ужгород, перший асистент арбітра ФІФА в Україні Степан Селменський, мс. СРСР та арбітр всесоюзної категорії Томаш Пфайфер та суддя республіканської категорії Федір Варга.
2016 рік. Село Пейтерфолво, що на Виноградівщині. Місцевий стадіон, де щойно завершився ще один обласний турнір серед жіночих команд. Нагородження проводять екс-головний тренер жіночої збірної Закарпаття Ф. Варга (зліва) та директор місцевої ДЮСШ В. Розгоні (у центрі).
Фото прес-служби ФФЗ.

Поділись з друзями:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *