Футболіст, тренер, арбітр

Степан Варга 4

У 50–60-их роках у складі олімпійської збірної було троє мукачівців: Іван Мозер («Спартак» Москва), Йожеф Беца та на знімку Степан Варга (обидва з ЦСКА Москва). А скільки класних гравців-вихованців закарпатської школи футболу у цей період було в інших не московських командах. Але їм там не дуже були раді. Скажімо, ще один представник Мукачівщини В. Турянчик теж одягав футболку олімпійської збірної, але офіційного матчу так і не зіграв. Винятки становлять закарпатці-кияни Йожеф Сабо та Стефан Решко, які таки мають у своєму сімейному музеї бронзові нагороди з Олімпійських ігор.


Цими днями один із провідних футболістів та дитячих тренерів Закарпаття мс СРСР Степан Варга з Мукачева на своєму життєвому календарі зустрів 75-ту весну. Про його спортивний шлях у матеріалі журналіста Василя Гаджеги.
Він свого часу опанував три головні професії футбольної галузі: був чудовим гравцем, принциповим арбітром і хорошим наставником юних кудесників «шкіряної кулі». Як дитячий тренер виховав чемпіона світу та срібного призера чемпіонату Європи з футболу серед 16–річних, мс СРСР Анатолія Мущинку, який згодом стане автором першого голу в історії національних чемпіонатів України (6 березня 1992 р.). Цей м’яч мукачівець провів У календарному поєдинку ФК «Чорноморець» Одеса–ФК «Карпати» Львів (0:1).
У мене в руках пожовтіла від часу вирізка з газети “Закарпатська правда”. Це замітка журналіста С. Близнюка під назвою “Вдалий старт” (звіт про календарний матч ужгородської “Говерли” та київського “Арсеналу”). У ній автор пише: “Тренери “Верховини” обрали правильну тактичну схему проти суперників: вони почали грати за системою: 1+4+2+4. Лівий півзахисник, капітан команди Іван Пажо був відтягнутий у захист, а правий півсередній Золтан Попінчак перемістився в центр поля і грав позаду своїх нападників. До кінця зустрічі гості не змогли ”призвичаїтись” до цієї схеми… Краще діяло ліве праве “крило” нападу, де швидкий і технічний Степан Варга і забив другий гол. У середині другого тайму він обіграв трьох захисників і послав м’яч мимо воротаря в лівий кут воріт”.
Наша довідка: Степан Адальбертович Варга народився 7 квітня 1942 року в місті, де футбол завжди був і є у пошані. Форвард. Майстер спорту СРСР. Дитячий тренер. Арбітр. Першим наставником у Степана був колишній гравець та капітан мукачівських команд майстрів Василь Іванович Брижак.
18-річним юнаком став гравцем новоствореної команди “Шахтар” (Березинка), яка у своєму дебютному сезоні стала бронзовим призером чемпіонату області та фіналістом кубка Закарпаття. Мукачівці в головному матчі за почесний трофей, що проходив у Берегові, з мінімальним рахунком 0:1 поступилися сильному ужгородському ФК “ФМК ім. Борканюка”.
У 1961 році тренери ужгородської “Верховини” запросили молодого і перспективного 19-річного мукачівця до головної команди краю. Уже у дебютному для себе сезоні він серед форвардів зіграв найбільше календарних матчів — 31 із 34 запланованих і провів у ворота суперників 5 м’ячів. Навіть його земляк Ференц Медвідь, нехай йому земля буде пухом, провів на 5 поєдинків менше. Швидкого й настирливого, і завжди націленого на ворота нападника, взяли, як мовиться, на олівець чимало тренерів-селекціонерів із першої та вищої ліг.
У 1962 році його прізвище почало з’являтися у стартовому протоколі ФК “Молдова” Кишинів, який виступав серед команд Вищої ліги. За цей колектив разом із Степаном грав ще один закарпатець мс СРСР Д. Ковач. Правда, у “Молдові” він провів лише перше коло, а у другому — одягнув футболку київського “Динамо”. В основному виступав за резервістів (провів 7 поєдинків і забив 1 гол).
Військову строкову службу Степан Адальбертович проходив у львівській армійській команді, де в той період одним із тренерів був ужгородець Ернест Кеслер.
У 1965 році у складі львівського СКА Степан Варга, а також його земляк Імре Лендєл, ужгородці Томаш Пфайфер та Іштван Шандор стали чемпіонами УРСР серед українських команд.
Тренери московського ЦСКА завжди відбирали найобдарованіших виконавців із своїх регіональних команд. Степана не тільки “засватали приказом” до білокам’яної, але й запросили одягти футболку олімпійської збірної СРСР. Цікавий факт: уже в дебютному для себе сезоні за московське ЦСКА він разом із закарпатцем Іштваном Секечем провели у ворота суперників по 11 м’ячів і стали одними з кращих голеадорів. Лише одному з провідних форвардів радянської доби Борису Казакову вдалося забити за ЦСКА більше м’ячів (15). До речі, він входить до символічного “Клубу імені Федотова”.
З 1968 року закарпатці Степан Варга та Іштван Секеч захищають кольори одеського “Чорноморця”. Цього футбольного сезону одеситам не без допомоги наших земляків удалося в підсумковій турнірній таблиці з 18 місця (1967 рік) переміститися на 10 сходинок вище.
1970 рік — захищав кольори рідного ФК “Карпати” Мукачево, котрий виступав серед команд колективів фізкультури.
З 1971 року Варга поспіль 4 сезони був у складі ужгородської ”Говерли”. У 1972 році ужгородці вперше вибороли 2-ге місце серед команд класу “А” (Укранська зона). Срібну нагороду було вручено і мукачівцю Степану Варзі.
Всього за команди майстрів провів 364 календарні матчі і став автором 79 голів.
По завершені футбольної кар’єри в 1977 році головний тренер ужгородців мс СРСР Іштван Шандор запросив мукачівця до себе в помічники. А після того, як Шандор переїхав працювати в Угорщину, кілька разів кликав Варгу в Дебрецен та інші міста цієї країни. Та мукачівець з дружиною порадилися й вирішили залишитися на рідній землі.
Команда

СКА Львів (початок 1965 р.). Стоять (зліва направо): Степан Варга, Леонардас Жукаускас, Ярослав Дмитрасевич, Володимир Колодій, Борис Малямін, Іштван Секеч, Арпад Шандор; сидять: Віктор Руденко (з Донецька), Тарас Шулятицький, Богдан Грещак, Михайло Мельник, Петро Данильчук, Володимир Капличний. (Примітка: закарпатці виділені темним шрифтом). Ще один герой цього сезону ужгородець Томаш Пфайфер у цей період перебував в одеському СКА (Вища ліга), де провів 4 календарні поєдинки і знову повернувся до Львова. Про Степана Варгу говорили так: «Він постійно, протягом 90 хвилин, перебував у грі, тому і був помітним гравцем на полі. Він щоразу поліпшував свої кондиціїТож ветерани, гравці і тренери нинішніх «Карпат», а також багаточисельна армія вболівальників «зелено-білих» разом з керівництвом та всім колективом ФК «Карпати» вітають Юрія Федоровича з уродинами і щиро бажають йому міцного здоров’я, родинного затишку, матеріального достатку та усіляких гараздів.  й можна сказати, що майже до останніх хвилин йому вдавалося витримувати високий темп. Це далеко не кожен міг робити. Не кожному й вручали цілий оберемок різних призів та подарунків. А мукачівець їх отримував чи не після кожного другого-третього офіційного поєдинку.


Кілька запитань герою матеріалу:
— Як Ви прокладали свій шлях до омріяного футбольного олімпу?
— Народився в місті, де на кожній вулиці були по дві-три команди. Ми любили цей вид спорту, але здебільшого ганяли не лопту (м’яч), а пусті банки, різні круглі предмети, словом, що крутилося і вертілося те й копкали (били ногами). Правда, невдовзі ми розжилися на справжній м’яч.
— А звідки у вас така пристрасть до футболу?
— Та не було в кого вдатися, як кажуть закарпатці. Мій батько, Адальберт Дьєрдєвич, у минулому теж відомий футболіст, який не покидав зелений газон до 38 років. А коли йому пішов п’ятий десяток, прийшов на стадіон “Спартак” працювати техпрацівником. Треба по-справжньому бути закоханим у свою роботу, щоб у люті морози тричі на ніч виходити на двір і поливати гарячою водою лід, аби наступного дня спортсмени могли тренуватися. А після зливи він зранку до вечора робив канави, щоб відвести воду з баскетбольного чи волейбольного майданчиків.
— Так, що ви пішли стежиною батька?
— Виходить, що так. Але треба зізнатися, що не тільки батько і я займалися спортом. Скажімо, старший брат, який закінчив Харківський педагогічний інститут, працював у селі Бобовище, що на Мукачівщині, інструктором фізичного виховання. Сестра Олена — баскетболістка, була членом збірної області, закінчила фізкультурний факультет Вінницького педагогічного інституту. Довгі роки працювала в ОДЮСШ управління освіти та науки ОДА в Ужгороді. Друга сестра Марія, яка працювала робітницею Мукачівського меблевого комбінату, теж дружила зі спортом.
— Доволі дивним є той факт, що після ужгородської «Верховини» ви поїхали у Кишинів. Інших варіантів для продовження кар’єри не було?
— У «Молдові» працював Василь Миколайович Соколов, який свого часу грав за московський «Спартак». Разом зі мною з Мукачева поїхав Дезидерій Ковач. Соколов особисто нас запрошував, тому причин для відмови не було. Зазначу, що в Кишиневі підібрався хороший колектив. Одним із лідерів команди був Борис Татушин.
Я займав позицію лівого крайнього нападника, а Боря діяв на протилежному фланзі. Він був хорошим хлопцем, компанійським. Щоправда, любив випити й втрачав голову від красивих дівчат. Борис часто гукав мені під час матчу: «Гей, циганча, пасуй!».
— А як попали у київське «Динамо»?
— У столицю мене у 1962 році запросив наш Михайло Михайлович Коман. Цього ж року став чемпіоном колишнього Союзу у складі резервного складу. Команда в нас була славна — Соснихін, Медвідь, Пінчук…
— Степане Адальбертовичу, наступні три сезони Ви відіграли за армійську команду Львова. Кілька слів про те, як стали чемпіоном України?
— Це був 1965 рік — найбільш успішний сезон для львівського армійського клубу. У той час, крім мене, за цю команду грало ще 4 наших земляків і всі вони стали мс СРСР (Іштван та Арпад Шандори, Імре Лендєл та Томаш Пфайфер). Пам’ятаю, весною до міста Левів запросили київське “Динамо”, яке тоді ходило в ранзі володаря Кубка СРСР. Ми здобули перемогу (2:1) над майбутнім чемпіоном СРСР та володарем всесоюзного трофею (1966 р.). У цій грі на поле відразу вийшло 8 закарпатців. Нас 5, а у складі «Динамо» ще троє наших земляків (В. Турянчик, Й. Сабо та Ф. Медвідь). Нам це тоді й додало віри та запалу. У своїй зоні ще за три тури до завершення змагань зайняли перше місце, що дало можливість продовжити боротьбу у фінальній пульці, де виступали по дві кращі команди з кожної з трьох груп УРСР (першість СРСР, зона “Б” — Авт.).
— Невеличке уточнення. Ви сказали, що в 1965 році 4 закарпатцям, які були у складі львівських армійців, що вибороли 1–ше місце, вручили золоті медалі, посвідчення та значки “Майстер спорту СРСР”. Але ж це високе звання ви отримали, як мені відомо, у попередньому році. За що?
— У 1964 році ми здорово виступили у Кубку СРСР. У нашому активі було 8 перемог. Та й суперники були відомі й непоступливі. Ми на своєму шляху обіграли могильовський “Спартак” (2:1), тернопільський “Авангард” (4:1), чернігівську “Десну” (3:0), до речі, на їхньому полі, волгоградський “Трактор” (2:0), дніпропетровське “Дніпро” (6:2), горьківську “Волгу” (3:1) та сильну кубкову команду — одноклубників із Ростова-на-Дону (2:0), де головним тренером був мій земляк із Мукачева, олімпійський чемпіон Мельбурна-56 Йожеф Беца. До речі, ми на другому етапі також зіграли з ужгородською “Верховиною” і здобули переконливу перемогу. На 4 забиті нами м’ячі, земляки відповіли лише двома. І лише в 1/4 фіналу у Самарі нашу переможну ходу вдалося зупинити господарям. І то майбутній фіналіст Кубка СРСР “Крила Рад” ледве виграв від нас із мінімальним рахунком 1:0. Але для нашої команди, котра у той період виступала в другому ешелоні — це було блискуче досягнення. Того ж року моє прізвище також значилося у символічному списку “33-ри кращі футболісти України”.
Але саме званя “Майстер спорту СРСР” ми з Анатолієм Пузачем отримали після того, як у складі збірно УРСР у Києві провели два матчі проти бразильського ФК «Фламенго» та грецького ФК «Олімпіакос». Тоді було достатньо двох матчів відіграти за збірну для отримання цього спортивного звання.
— До речі, львівські армійці виступали в одній зоні з ужгородською “Верховиною”. Цікаво, а як завершилися ваші очні ставки?
— Ще раз хочу наголосити, що в 1965 році львівські армійці були на підйомі, а ужгородці, на жаль, після третього місця в минулому році, здали свої позиції й опинилися серед аутсайдерів. Тому і в Ужгороді, і вдома ми від них виграли відповідно 1:0 та 3:0. Та ми в той час забивали навіть і по 9 м’ячів. Скажімо, ФК «Динамо–2» Київ обіграли двічі: вдома (9:0), а у Києві — 5:1.
— А як проходив фінальний турнір за 1-6 місця?
— У цих змаганнях брали участь по дві команди з кожної з трьох зон. У підсумку ми зайняли перше місце, вигравши 7 поєдинків, два звели внічию й один програли армійцям Києва (1:3), але в другому матчі виграли від одноклубників, до того ж із “сухим” рахунком 4:0. Різниця забитих і пропущених м’ячів була 24:9 на нашу користь.
Цікавим було й дербі між двома львівськими командами в перехідних матчах за право грати в 1966 році в класі “А”. Ці поєдинки відбулися наприкінці листопада в Сімферополі. Ми обидва матчі виграли від ”Карпат” (2:0 та 3:0), однак друга група була розширена і в ній знайшлося місце і для львівських “Карпат”. У 1966 році ми зайняли в класі “А” 3–тє місце, а “Карпати” — 14–те.
— А хто із закарпатців виступав у цей період за львівські «Карпати»?
— Дюла Баканчош із Берегова, Іван Диковець із Великоберезнянщини, а у воротах стояв Юрій Сусла з Перечина. Одним із тренерів був Ернест Юст із Ужгорода.
— Ви вже згадували, що армійська команда багато забивала. Не випадково армійці були нагороджені “Рубіновим кубком”. А він вручається тій футбольній дружині, котра у ворота суперників за весь футбольний сезон провела найбільше м’ячів.
— Так. Скажімо, в 1963 та 1964 роках ми встановили феноменальні рекорди, забивши в 1963 р. 82 голи, а наступного року — 92! Тоді кращими бомбардирами крім мене були А. Пузач й ужгородець Т. Пфайфер.
— Чим запам’ятався для вас період, коли ви виступали у складі збірної УРСР?
— Найперше — цікавими поїздками і не менш цікавими футбольними баталіями. Та найбільше поєдинків ми проводили із збірною Російської Федерації. Разом зі мною тоді грав і ужгородець, майбутній арбітр Всесоюзної категорії, до речі, ми з ним із одного року, Томаш Пфайфер. Українці від росіян вигравали поспіль 5 років. Скажімо, у 1959 році був проведений перший поєдинок у Києві і ми з північними сусідами підписали мирову — 2:2. А вже наступного року збірна УРСР перемогла росіян з рахунком 2:1, 1961 р. (3:1), 1962 р. (2:0). Правда, в 1963 році зустріч не відбулася через незрозумілі причини. У 1964 році ми просто познущалися над суперниками, провівши в їх ворота 3 “сухі” м’ячі.
Мені також довелося брати участь у таких міжнародних матчах: збірна УРСР — «Генчрер-бірлінгі» (Туреччина) — 4:0, збірна НДР — 2:0, Японія — 2:0.
— У 1966 році Ви були в складі збірної олімпійської команди СРСР. Що запам’яталося найбільше?
— Я на Олімпіаді не був, але до неї готувався. Цікавим, як на мене, був товариський поєдинок 17 вересня 1966 році у Львові з олімпійською збірною Югославії. Очолював команду відомий фахівець Г. Качалін і М. Симонян. А серед гравців були такі гранди вітчизняного футболу, як В. Федотов, Г. Єврюжіхін й інші.
Микита Симонян мене поважав. Казав: «Коли ж ти нарешті заб’єш, «неруський»? Бо мене «мадяром» називали. Під час турне в Японію ми провели кілька матчів. Під час одного з них, за рахунку 6:0 на нашу користь, Микита Павлович гукав із бровки: «Більше не забивайте, бо їсти нам не дадуть!».
— Кажуть, що у 60–их роках армійці Москви були «міцним горішком»?
— Так. Ця команда, як правило, завжди доукомплектовувалася кращими гравцями з інших армійських команд. Скажімо, зі львівського СКА до Москви забрали мене, І. Секеча, Т. Шулятицького. А тут вже грали такі гранди радянського футболу, як В. Пономарьов, А. Шестерньов, Ю. Істомін, В. Полікарпов…
Ще одне. Дехто б на це не звернув уваги, але після завершення чемпіонату СРСР-67, я чомусь почав вивчати турнірну таблицю. Наша команда опинилася в так званій “золотій серединці”. Але ось ці цифри просто вражаючі у тому плані, що вони ідентичні. Скажімо, зіграли ігор і набрали очок по 36, провели у ворота суперників і пропустили голів — 35:35, а ось виграші, нічиї та програші — по 12 ігор.
— Справді, цікава арифметика. А виглядає ця колонка в підсумковій турнірній таблиці ось так:
І В Н П М 0
36 12 12 12 35:35 36
С. А. Варга більше 30 років працював старшим тренером мукачівського СОК ДЮСШ, а також, як арбітр обслуговував матчі обласного чемпіонату. Крім того, полюбляв навчати юних мукачівців грати у великий теніс.
Степан Варга
ШАНОВНИЙ ЮВІЛЯРЕ. Федерація футболу Закарпаття, обласні асоціації ветеранів спорту та спортивних журналістів України, ветерани, екс-гравці і тренери мукачівських «Карпат» та ужгородської «Говерли», а також багаточисельна армія вболівальників зичать Степану Адальбертовичу міцного здоров’я, родинного затишку, матеріального достатку та усіляких земних гараздів
Степан Варга

Поділись з друзями:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *